Olenka Ing - Віртуальні межі, Olenka Ing

Її кроки відлунювали у тиші гір, як удари серця в грудях. Вона дійшла. Але чи справді була готова до того, що знайде?

Дорога перетворилася на вузьку стежку, засипану снігом. Вітер кидав у Віру крижані жмутки, мов перевіряв її рішучість. Рюкзак тиснув на плечі, ноги гули від втоми, пальці рук здерев’яніли. Її годинник давно зупинився. Вона не знала, скільки годин ішла, але кожен крок віддавався в голові пульсацією: "Далі. Ще трохи. Не зупиняйся."

Коли дерева почали рідшати, перед нею відкрився сірий силует будівлі, схожої більше на фортецю, ніж на обсерваторію. Мури з каменю, вкриті лишайником, з одним вікном, яке тьмяно світилося зсередини. У повітрі пахло смолою та димом.

Віра підійшла до дверей і застигла. Подзвонити не було як. Постукати — здавалось смішним. Тому вона просто торкнулася дерев’яної поверхні. Двері не відчинилися. Але за мить розчахнулися самі, повільно, скрипуче.

Перед нею стояв чоловік.

Високий, худорлявий, у сірому светрі, з волоссям, що спадало на лоба, і очима, в яких не було здивування. Лише тиша.

— Арсен Ковальський? — хрипко запитала вона.

— А ви — та, що вперше не питала, чи тут є Wi-Fi.

---

Він не спитав, хто вона. Не просив пояснень. Просто відступив убік, даючи їй пройти. Усередині було тепло. Пахло деревом, металом і часом. На полицях — старі книги, мапи, прибори з мідними шкалами. На стіні — радіо, з якого тихо шипіло.

— Ви знали, що я прийду? — спитала Віра, розстібаючи куртку.

— Я знав, що хтось прийде. Світ не може впасти без того, щоб хтось не захотів його зібрати.

Вона мовчала, дивлячись на нього. У ньому не було ані страху, ані розгубленості. Наче він давно очікував на кінець, і кінець нарешті з’явився у вигляді жінки в мокрих черевиках.

— Я Віра. Мене звати так не просто так, — усміхнулась вона крізь втому. — Я шукала вас. Мій батько вас знав.

Арсен завмер.

— Хто твій батько?

— Микола Вишневський. Він писав вам листи.

Арсен сів. Руки його злегка тремтіли. Він витягнув з кишені старий конверт.

— Твій батько був єдиним, хто розумів, що світові не потрібна лише сила даних. Йому потрібна межа. Ми говорили про те, що одного дня система вийде з-під контролю. І знаєш, що тоді?

— Що?

— Виживуть ті, хто зможе думати без підказки алгоритму.

---

Віра залишилася. Не з примусу — з потреби. Вперше за багато років вона була там, де не працювало нічого з її світу. Але саме там — усе нарешті почало мати сенс.

Вони сиділи навпроти одне одного біля вогню. Віра говорила. Арсен слухав. Інколи — навпаки.

Вона ще не знала, що на другому поверсі, в замкненій кімнаті, Арсен зберігає пристрій, над яким працював роками — механізм, здатний зчитувати резонанс людської свідомості без електроніки.

Вона ще не знала, що збої, які почалися в її світі, лише поверхня айсберга.

А він ще не знав, що саме Віра — не просто гість. Вона — ключ, який або зламає його мовчання, або… відчинить ворота до чогось набагато страшнішого.

Ніч стала глибшою. Сніг за вікном замітав сліди. А двоє людей, які не мали зустрітись, вже були частиною історії, яка не залишить світ таким, як він є.