Пола Маклейн - Леді Африка

хмизу. Далі відбувалася зміна варти: денні комахи — шершні та мухи — засинали в земляних гніздах по виступах стін у моїй кімнаті. А потім починали сюркотіти цвіркуни у ритмі, який знали лише вони. Зазвичай я чекала годину чи більше, спостерігала, як тіні стрибають між меблів, зроблених із коробок від парафіну, поки їхні силуети не змінювалися невпізнанно. Я прислухалася, чекала, поки стихне батьків голос, а потім вислизала крізь відчинене вікно в суцільну темінь, щоб зустрітися з моїм другом Кібії в його хатині біля багаття.

Мати Кібії зі ще однією жінкою попивали каламутний відвар із кори й кропиви та розповідали казки про все, що нас оточувало. Саме там я вивчила більшість слів із суахілі, бо прагнула чути дедалі нові й нові історії... Про те, чому гієна почала кульгати й чому хамелеон такий спокійний. А ще про вітер і дощ, які раніше були людьми, а потім не впоралися з важливим завданням, за що їх вигнали з землі на небеса. Самі жінки були зморшкуваті та беззубі, хоча їхні пружні тіла нагадували гладеньке чорне дерево, а з-під вицвілого одягу шукас виднілися довгі мускулясті ноги. Я любила цих жінок і їхні казки, але мені хотілося більшого. Я хотіла приєднатися до Кібії та інших тото[3], які ставали воїнами — молодими морані.

Долю дівчини в селі від початку пов’язували з хатньою роботою. Однак я була в зовсім іншому, винятковому становищі. Мене звільнили від традиційної ролі, звичної як для моєї родини, так і для родини Кібії. Старійшини кіпів дозволяли мені тренуватися разом із Кібії: кидати списа, полювати на бородавників, навчатися мистецтва маскування в арапа Маїни — батька Кібії, який водночас був головним воїном у селі й ідеалом сили та відваги для мене. Я вчилася в’язати лука, полювати на диких голубів, омелюхів і яскраво-синіх шпаків, тримати батіг, яким відганяють носорогів, і влучно метати дерев’яну булаву. Я виросла такою само високою, як і Кібії, а потім — навіть вищою; ми однаково швидко бігали у високій жовтій траві й завжди мали брудні ноги.

Ми з Кібії часто ходили гуляти вночі. Проходили свіжою отавою, що позначала межу ферми; висока волога трава легко торкалася до наших стегон. Ми йшли попід крутим зеленим пагорбом до самого лісу й заглиблювалися в хащу. Вночі там можна було зустріти леопардів. Одного разу я бачила, як батько приманював їх козою. Ми тоді видерлися на вершечок бака для води, бо там було найбезпечніше. Коза дрібно затремтіла, щойно зачула хижака, а батько націлив рушницю, сподіваючись влучити.

Небезпека чигала скрізь, але ми зналися на нічних звуках: цикади, квакші, товсті дамани, схожі на щурів, які насправді є віддаленими родичами слонів. Іноді ми чули й самих слонів: вони десь далеко трощили кущі; слони лякалися запаху коней, тож ніколи не підходили близько. У норах погойдувалися зміїні голови. Змія, звисла з червоного дерева, могла раптом гойднутися донизу й розрізати повітря, ніби мотузкою, або ж повільно заструмувати гладенькою корою.

Я багато років насолоджувалася цими прекрасними ночами поряд із Кібії та довгими повільними днями, наповненими полюванням і їздою верхи. За якийсь час — не без допомоги мачете й мотузок, ціною крові та поту — дику природу змусили трохи відступити: батько посадив пшеницю та кукурудзу, все це зійшло. За виручені гроші від збіжжя він придбав два парові двигуни, що добряче побували у вжитку, й вони стали серцем нашого млина та зробили «Ґрін Гіллз» найважливішим постачальником борошна в Нджоро. Згодом із нашого пагорба, за терасами полів і високими, в людський зріст, ланами кукурудзи, можна було побачити цілу низку возів, запряжених волами, які тягли зерно до млина. Батько не зупинявся, й число робітників постійно зростало: чоловіки народів кікуйю, кавірондо, канді, кіпсіґіс, а також голландці працювали в нас погоничами волів. Далі з’явилися повітки на залізних каркасах і перша стайня, а за нею — ще кілька: новенькі загороди зі свіжим сіном і, як мені казав батько, найкращими чистокровними кіньми в Африці та й у цілому світі.

У своєму ліжку, перш ніж заснути, я прислухалася до невпинних шерехів ночі, й досі інколи думала про маму та Дікі. Вони ніколи не писали, принаймні мені, отже, уявити їхнє життя було дуже складно. Будинок, у якому ми жили раніше, давно продали. І хоч би де вони оселилися, зірки та дерева там, напевно, дуже відрізняються від тих, які я бачу тут, у Нджоро. Гадаю, дощ і пекуче пообіднє сонце також там відчуваються зовсім інакше. Всі дні й вечори ми проводили на величезній відстані одне від одного.

Поступово мені ставало дедалі важче згадати мамине обличчя, її слова, дні, проведені разом із нею. В мене було багато всього попереду, стільки, що годі уявити: дні нагадували мені прерії, які сягають потрісканої чаші кратера Мененґаї або крутого синього піку гори Кенія. Було безпечніше жити майбутнім — відкласти згадки про маму кудись у далекий кут, туди, де вони більше не зможуть завдати мені болю. Я намагалася думати про її від’їзд як про щось необхідне, як про важливу підготовку до чогось на кшталт кування або загострювання списа — мого першого випробування у кіпсіґісів.

Я була впевнена, що належу до цього місця — до цієї ферми й цього чагарнику. Я відчувала себе часткою колючих дерев, стрімких скелястих уступів, синявого лісу з густою рослинністю; я любила глибокі улоговини між пагорбів і високу, схожу на кукурудзяне бадилля, траву. Тут я народилася ще раз, немов мені дали інше, більш природне для мене життя. Тут був мій дім, і, хоча одного дня все це мало витекти крізь пальці мов той червоний пісок, якого тут так багато, моє дитинство, що минуло тут, — було справжнім раєм. Я знала це все як свої п’ять пальців. Тут було єдине місце у світі, створене саме для мене.

3

ишу перервав ранковий дзвін у стайні. Почали прокидатися ледачі півні та припорошені пилом гуси, служники, конюхи, пастухи й садівники. Я жила неподалік від батька, в окремій мазаній хаті, разом із моїм вірним покаліченим песиком змішаної породи — Буллером. Ледь він зачув дзвін, заскімлив та потягнувся у своєму кошику, що стояв біля мого ліжка. Потім притиснувся мені до боку й доторкнувся холодним носом до руки; на його квадратній голові можна було намацати зморшкуваті шрами, а замість правого вуха він мав безформну грудку