Пола Маклейн - Леді Африка

зліпленій із глини та соломи. Леді Деламер тримала під подушкою заряджений револьвер і те саме радила моїй мамі, яка все-таки не наслідувала її прикладу. Мамі не подобалося камінцями відбиватися від змій і полювати на дичину для вечері; вона не збиралася тягати воду за півтора кілометра, щоб влаштувати щось бодай трохи подібне до ванни, і, звісно, не бажала довгі місяці обходитися без будь-якого спілкування. Для неї тут не знайшлося ні пристойного товариства, ані належних умов. Самі лишень злигодні.

Минуло два роки, й мама купила зворотний квиток до Англії. Мій старший брат Дікі їхав із нею, бо африканський клімат надто шкодив його кволому організмові. Мені вже виповнилося п’ять, коли вони з валізами, обв’язані хустками, в черевиках для подорожей сіли на потяг до Найробі, який ходив двічі на тиждень. Біле перо на маминому шоломі для тропіків тремтіло, коли вона нахилилася, щоб мене поцілувати. Мама казала, що не варто сумувати, що зі мною все буде гаразд, адже я вже велика дівчинка. Вона пообіцяла прислати мені коробку льодяників із грушею і лакрицею, що продаються в крамниці на площі Пікаділлі, й мені тут ні з ким не доведеться ними ділитися.

Я спостерігала за тим, як віддаляється потяг, і ще не зовсім вірила в те, що насправді відбувається. Навіть коли перон перестав тремтіти під тягарем вагонів і хвіст потяга зник за далекими жовтими пагорбами, а батько повернувся до мене, збираючись їхати назад на свою ферму, щоб знову стати до звичної роботи, — й тоді я ще думала, що це все помилка, страшне непорозуміння, яке можна владнати будь-якої миті. Мама з Дікі вийдуть на наступній станції або повернуться з Найробі наступного дня. І хоча цього так і не сталось, я все одно й далі чекала, прислухалася до віддаленого гулу потягів, вдивлялася в обрій та всім серцем сподівалася.

Довгі місяці від мами не було жодної звістки, навіть телеграми, аж поки надійшов пакунок із солодощами. Коробка виявилася важкою, і на ній значилося лише моє ім’я — «Берил Клаттербак», яке написала мама, і навіть від самого її почерку з петельками та закрутами в мене з очей ринули сльози. Я знала, що означає цей подарунок, і більше не могла себе дурити. Схопила коробку, втекла в затишний куточок, де, тремтячи від хвилювання, з’їла стільки ласощів, скільки змогла, а потім виблювала їх на смітнику.

Пізніше, коли мені несила було навіть зробити ковток чаю, який приготував тато, нарешті зважилася в нього запитати про те, чого найбільше боялася:

— Мама і Дікі більше не повернуться, так?

Він глянув на мене з болем:

— Я не знаю.

— Можливо, мама чекає, що ми поїдемо до неї?

Запала довга тиша, аж поки нарешті батько відповів, що, мабуть, так і є.

— Тепер це наш дім, — сказав він. — І я ще не готовий від нього так просто відмовитися. А ти?

Батько пропонував мені складний вибір. Він не питав: «Чи залишишся ти зі мною?». Це рішення ухвалили вже багато місяців тому. Батько хотів дізнатися, чи зможу я полюбити це життя, як він. Чи зможу віддати цій місцині своє серце, навіть якщо мама не повернеться і в мене вже, напевно, ніколи не буде мами.

Що я могла відповісти? Напівпорожні шафи, як і все навколо, нагадували мені про речі, які раніше там були і яких ніколи більше не буде: чотири порцелянові чашки з золотою облямівкою, гра з картками й улюблене мамине бурштинове намисто, яке так весело бряжчало. Її відсутність досі залишалася надто відчутною, і мені це дуже боліло. Я була розгублена й почувалася ніби спорожнілою. Не розуміла, як можна забути маму, і лише батько знав, як мене втішити. Він посадив мене на коліна, — хоч я була вже досить велика й трохи брудна, бо зазвичай мала саме такий вигляд, — і ми так посиділи якийсь час. Із лісу долинули тривожні вигуки даманів[2]. Один із наших хортів сторожко підняв лискуче вухо й знову солодко заснув біля вогню. Нарешті батько позіхнув. Він узяв мене під пахви, швидким поцілунком осушив мої сльози й поставив додолу.

2

 мові суахілі є слово «міванзо», що в перекладі означає «витоки», або «початок». Проте інколи потрібно, щоб спершу все скінчилося, трапилося найгірше, зник останній промінь світла, й тоді по-справжньому все почнеться. Чимось подібним був для мене материн від’їзд, хоча на той час я це не зовсім розуміла. Ще дуже довго була просто приголомшена, змучена болем і тяжким смутком. Чи досі одружені мої батьки? Чи любить нас мама? Чи сумує за нами? Як вона могла покинути мене? Я була не готова запитати про це в батька. Він нічим не нагадував тих чуйних татусів, які, мабуть, трапляються на світі, тому я не знала, як звірити йому біль свого зраненого серденька.

Згодом сталося щось нове. На нашій землі в лісі Мау та поблизу нього в хатинках із глини й лози, обгороджених високим колючим частоколом бомас, жило кілька сімей із народу кіпсіґіс. Ці люди по-своєму визначили, чого мені бракувало. Один зі старійшин пробурмотів чарівні слова, взяв мене на руки й урочисто прив’язав мені до пояса мушлю каурі. Вона звисала зі шкіряного ремінця й мала нагадувати нерозкриту мушлю в мене між ніг, а також відганяти злих духів. Так завжди робили, коли в кіпсіґісів народжувалася дівчинка. Для них я була дочкою їхнього білого пана, але вони відчували щось неприродне й необхідність це виправити. Жодній африканський матері ніколи не спаде на думку покинути свою дитину, тим паче, що я не була хворою чи кволою. Ось так вони дали мені інший початок та ім’я Лаквет, що означає «дуже маленька дівчинка».

Я була худенька, з вивернутими всередину коліньми й непокірним білявим волоссям, але незабаром нове ім’я та вся ця дика місцевість зробили мене витривалішою. Оскільки я постійно бігала вгору-вниз нашим пагорбом у селище кіпів, шкіра на ногах погрубішала. Деякі ділянки нашої землі, якими раніше мене залякували, й ті, яких я сама боялася, тепер стали такими ж звичними, як і шкірки зебр, що вкривали моє ліжко. Коли сідало сонце, я ховалася під смугасті шкірки й спостерігала за тим, як у кімнату нечутно входив босоногий хлопчик-слуга, щоб засвітити гасовий ліхтар. Інколи раптові спалахи й шипіння лампи полохали ящірок, які відразу починали ховатися з потріскуванням, яке нагадувало шерех