Алина Фенчак - Як Мар'яна війну переживала , Алина Фенчак

Мар’яна прокинулась рано, від того самого свисту сирени, який став знайомим вже за кілька місяців війни. Все навколо наче завмерло, хоча звуки навколо – тиша. Лише її серце билося в такт своїм думкам, які не давали спокою.

Перші хвилини після того, як вона почула новину про війну, її світ змінився. Більшість людей почала панікувати, але Мар’яна зібралася. Вона знала, що залишатися вдома, сховатися від усього, було не для неї. Тому, як тільки їй виповнилося 20 років, вона відчувала, що повинна зробити важливий крок.

Найголовніше — відчути себе частиною боротьби. Інакше як? Як залишатися вдома, коли країна потребує кожного? Коли твої рідні, друзі і земля, яку ти любиш, знаходяться в небезпеці?

— Я йду, — сказала вона татові, як тільки повернувся з роботи.

— Куди? — здивувався тато , коли почув її слова.

— В армію, тату. В ЗСУ. Я не можу сидіти вдома, коли таке відбувається.

Батько мовчки погладив її по плечу, наче зрозумів — їй не пробачити собі, якщо вона не піде.

Мар’яна швидко зібрала кілька речей, залишивши вдома тільки найнеобхідніше. Вона поцілувала маму, обійняла тата, і пішла до військкомату.

Військкомат був забитий людьми. Дехто нервував, інші тихо говорили між собою. Кожен із них був готовий змінити своє життя. Але з кожним кроком Мар’яна відчувала більше рішучості.

Вона чітко знала: з цього моменту її життя більше не буде колишнім.

— Пройди медогляд, — наказав старший лейтенант, коли вона підійшла до віконця. — І потім підпишеш контракт.

Мар’яна пройшла швидкий медогляд. Тільки лікар спитав, чи не хоче вона змінити думку, коли дізнався, що вона жінка.

— У вас це важче буде, — сказав лікар, кидаючи погляд на її руки, які звикли до граблів і пилосмока, а не до автоматів.

— Я готова, — твердо сказала Мар’яна. — Вони, чоловіки, мабуть, не уявляють, на що ми здатні.

Зрештою, після підписання всіх документів, її вручили форму. Вона не одразу змогла звикнути до її важкості, до звичної нестабільності, яка з’являлася на плечах, коли носила цей бронежилет і каску. Але це було вже не важливо.

Всі приготування тривали лише кілька годин, а вже за кілька днів її відправили на передову

Перші дні на передовій були справжнім випробуванням. Війна насправді була зовсім не такою, як вона собі уявляла. Поки вона тренувалася, вчилася стріляти, навчалась на полігоні — все було абстрактним, віддаленим від реальності. Але тепер, коли перед нею виникли реальні бойові ситуації, все змінилось.

Мар’яна була розміщена в одному з підрозділів. Там її зустріли з повагою, але також й із запитаннями.

— Ти точно впораєшся? — поцікавився один із солдатів.

— Я тут не для того, щоб переживати, — відповіла вона.

Перші вибухи, перші втрати, першою зупинкою стала ніч в бліндажі, коли доводилося лежати в темряві, чуючи відлуння артилерійських обстрілів. Війна не була героїчною. Вона була просто реальністю. І це була частина її долі.

— Головне — не панікувати, — казав командир батальйону, поки вони перевіряли зброю перед наступним боєм.

Мар’яна дивилась на його обличчя, і відчувала, як змінилася. Вона більше не була тією, хто дивився на війну зі сторони. Вона була на лінії фронту, і від неї залежало так багато.