Наталія Савінова (SiN eVa) - Відьма чи ні?!, Наталія Савінова (SiN eVa)

Пригода третя. Суджений мій, ряджений... Або як мене з ліжка виносили. 

Ранок настав, як завжди, непрохано й без попередження. Я би ще годинки зо дві-три поспала у своє щастя подушкове, але над вухом когось понесло: 
– Красуне, час на заняття! Вставай. Вставай! В-С-Т-А-В-А-Й! 
І так разів двісті. 
Свідомість моя опиралась, як могла. Я руками міцніше подушку схопила, мов за останню надію на життя. Не можу і не хочу йти до академії. Мені або сон терміново, або індивідуальна навчальна програма. 
– Андреус, ти що весь час її жалієш?! – озвався мій другий брат, Александрит, уже наближаючись. – Дивись, як треба! 
І не встигла я кліпнути, як він вирвав мене з ліжка, поніс у ванну, як батько малу дитину, й умив так по-батьківськи, не випускаючи плечей. Пхнув у руки сукню й зубну щітку, а сам вийшов. 
Ех...нелегка моя доля... Ранок. Знову ранок. Щоденне ранкове покарання. І скільки ще так? Коли вже почнуться зміни? Коли я висплюсь? 
Зуби вичистила аби як, очі навіть не відкривала. Сукню натягла, пояс підвязала, в балетки влізла – вони чемненько чекали біля дверей. Волосся трохи розплавила руками, бо чесати його щодня, це вже якесь знущання. І вийшла до братів. 
Андреус простягає мені чашку чаю, ароматного, аж ніс дрижить, булочку теплу дає, і поглядом таким суворим дивиться, що зрозуміло: не з’їси – вмреш. А я ще не прокинулась, але шлунок вже вимагає своє. Хочеться жратоньки. От і пю чай, кусаю булочку і кажу: 
– Оце був учора вечір... 
І почалося, розповіла їм усе: і про вампіра дивного, і про вчорашню пригоду, і про те, що один із тих ненависників був чаклун злющий-презлющий. Брати, звісно, пореготали, але обіцяли розібратися. Я їм вірю, хоча це все не так просто. 
Підкріпилася швиденько і гайда гризти гранит демонічної науки. 
– Славіє, дивись мені, сьогодні не нароби біди! – повчає Александрит, ще й волосся поправляє. Ну завжди йому щось не так. Принциповий він у нас. Постійно цитує: «У дівчини волосся – бесцінний скарб. Доглядати треба!» 
Я посміхаюсь, а тут Андреус нахиляється й шепоче: 
– Головне, пам’ятай, хто твій батько. Не смій боятися, а краще не показуй, що боїшся. 
– Добре, – бурмочу у відповідь. 
Довели мене до чорного корпусу, попрощались. Я голову опустила і поплелась туди, де мене, як мені здається, не мало б бути. Бо як то відьма і на демонологію?! Мені би тільки зілля варити, закляття вчити, а тут – на тобі: іди, знайомся з демонами. 
Я йду по похмурих коридорах, як і десятки інших... гм... новоспечених студентів. Нікого не чіпаю, ні на кого не дивлюсь, бо очі і так сплять. Я, по суті, ще йду уві сні, можна сказати – сомнамбула у спідниці. 
І тут - холод. Раптом зап’ястя моє стиснуло щось крижане. Я здригнулась, але будитись ще не збиралась. 
– Не можна бути такою безтурботною, панночко, – пролунав знайомий голос. Нещодавно чула. Точно! Але сил глянути на супроводжуючого немає. Нехай веде, а я ще трохи посплю. Кожна хвилинка на вагу золота. – А ви, панночко, не боїтесь свою кров кому попало дарувати? – пальці знову сильно стиснули мою шкіру, аж обпекло.  
Біль! Очі самі розплющились – ось і прокинулась. 
Дивлюсь, о знайоме обличчя! Це ж той самий вампір, який учора мене штовхнув, не вибачився і взагалі втік, як нечистий від святого слова. 
– Чого ти знову до мене причепився? – буркнула я, смикнула руку, але Владіус не відпустив. Навпаки, міцніше стиснув. 
Я брови насупила, але зупинилась. Не рухаюсь – доведеться терпіти. 
– Ви, панночко, очі свої розплющіть ширше та озирніться, де ви є. А тоді вже роздавайте кров великодушно. 
Я слухняно глянула навкруги. Кам’яні стіни, ланцюги, факели, знамена. Все червоне. Повно різної нечисті, але найбільше вампірів та інкубів. І всі на мене дивляться голодними очима, а деякі шиплять. А ще косо поглядають на мого супроводжуючого. 
Я аж здригнулась. Це що ж мене занесло в крило кровососів? 
– Брати мене сюди завели... іроди вони! Пожартували! – не витримала й пнула камінець під ногами. 
– Брати? У вас, панночко, є брати? – усміхнувся Владіус хитро. – Ви не туди звернули. Демонологія ліворуч, а ви направо пішли. 
– Звісно, – тяжко зітхнула й позіхнула в кулачок. 
– Ви, панночко, здається, ще не прокинулись. 
Ну все. Це вже виклик! Незрячий каже, що бачить, що я сплю. Я ж, виразка мала, не можу таке проігнорувати. Поглянула на нього, красень, нічого не скажеш! У вампірів, що не кажи, а з зовнішністю повний порядок – природа постаралась. Якби я була старша – може, і закохалась би, а так... Просто трохи поспілкуємося, якщо пощастить.   
Я ще кілька кроків зробила поруч із ним, а він мовчить. Не тягне мене. Не штовхає – просто впевнено супроводжує, наче я якась важлива персона. А я йду, сонно так, неквапливо, і думаю: якщо вже все одно заблукала – то хоч не сама. 
– Панночко, а чому у вас волосся руде? – раптом питає Владіус. 
Опа. А це вже що таке? Чого це вампір про колір моїх кучерів переймається? Що, руді їм не до вподоби? Чи, навпаки, особливо смакують? 
Я потерла очі кулачками – може, хоч так думка яка проясниться? Дивлюся на нього, а він дивиться на мене. Так, що аж шкіра поколює. Погляд у нього мертвий, холодний, як північне озеро. Але чимось... не страшний. 
– Це... – починаю м’ятись, сама не знаю, що сказати. Соромно. Щоки рожевіють, а в грудях – таке, ніби там бабки цілого ярмарку почали пурхати. Жар по тілу пішов. Неприємно. Тобто, приємно... Але незвично. 
Навіщо я взагалі з ним зустрілась? Чому слухаю його, як зачарована? 
– Мені здається, – тихо мовив Владіус, відпустивши мою руку (я аж зітхнула з полегшенням), – що у вас, панночко, особливий колір волосся, просто він захований від сторонніх очей. 
Отакої! Та він що?! Особливий колір, каже. Ага, рудий – з дитинства! Яка в ньому особливість? Пекти в очі на сонці? 
– Ви мені зуби не заговорюйте! – Буркнула, намагаючись повернути собі бойовий настрій. – Дякую, що провели, але я ще пам’ятаю, що вибачення вчора так і не пролунало. 
А що скаже наш крижаний аристократ? Я на нього дивлюсь, усміхаюсь, чекаю відповіді. А він... стоїть, ні емоції, ні здивування. Лице, як вітраж. І тільки каже: 
– Прошу пробачення, панночко. Не мав на меті вас образити. 
О, музика для моїх вушок! Тріумф! Я таки домоглась вибачення від самого кровососа! Та не простого, а ще й, здається, королівського! Стою, посміхаюсь так щиро – мабуть, виглядаю смішно, але в душі вогнище радості палає. 
– А що ти тут, взагалі, робиш, якщо не секрет? – питаю, трохи зсунувши бровки. Думаю: що він тут забув? Навчається? Працює? Шпигує? Чи, може, його вигадала моя бурхлива уява? 
– Я друг ректора, – спокійно каже він. – Живу тут з його дозволу. 
– Ректора?! Серйозно? А він хто такий? 
У відповідь Владіус просто відчиняє двері і, вже майже шепочучи, мовить: 
– Скоро дізнаєтесь, панночко. – І м’яко підштовхує мене в спину. – Усе дізнаєтесь. 
Я заходжу в аудиторію і завмираю. Очі розбігаються! Усі ряди – забиті. І хто ж там сидить? Ой, краще б не бачила! 
Вампірів повно, слиною давляться, очі палають. Інкуби пожирають мене поглядом. Відьми кривляться, ніби я на кота їхнього наступила. А на інших навть не дивлюся. Страшно. 
Я мовчки шалантаюсь вгору, на девятий ряд, де (о, диво!) одне місце під стіною відьне. Сідаю. Голову – на руки, очі – закрила. І ось вона – солодка дремота. Тільки-но до десяти дорахувала, а вже вві сні... 
Але не судилося. 
Відчуваю чийсь подих на щоці. Мені все одно. Навіть не кліпнула. 
– Відьмочко, досить спати, – грубий голос вириває мене з обіймів Морфея. 
І хтось уже по-господарські бере мене за плечі й садовить рівно. Я, звісно, відкриваю очі, щоб подивитись, який безстрашний нахаба посмів це зробити! Якщо не сподобається – зачарую, перетворю на жабу. Не вперше. Але... 
Ротків. Сидить. Посміхається. Блищить очима, ніби нічого не трапилось. 
– Привіт, красуне земна, – шепоче ніжно. 
Я йому усміхнулась. Через його плече зазирнула на Йалокима. Той сидить, пильно дивиться на мене, мов хоче проникнути в думки. 
Ой, лишенько, який контраст! Один – сонячний, другий – наче з тіні вийшов. А доля взяла та й звела їх. Гумор чорної чаклунки! 
– І вам добридень, – кивнула я. Чекаю, що буде далі. 
І недовго чекала. Двері зі скрипом прочинились. Уся аудиторія стихла, навіть мухи злякались. Вампіри, якби дихали, то й ті перестали б дихати, усі дивляться на того, хто входить. І я, звісно, теж. 
І от – входить... Постава рівна, крок впевнений. Високий, як завжди (їх що, на одній фабриці штампують?!). Волосся чорне, як смола, з фіолетовим відблиском, спадає до пояса. Стан стрункий, плечі широкі, шкіра – гладенька, ні шраму, ні родимки. 
Зупинився посередині аудиторії, оглянув усіх. А очі... 
Очі у нього чорні-чорні. Без дна, без світла, нелюдські. Я таких ще ніколи не бачила. Дід казав, що такі бувають тільки в істот вищого порядку. 
Я не хотіла, чесно. Але подумала: який же він красивий... 
І тут – він дивиться на мене, просто в душу заглядає. Мої таргани тікати! Аж здригнулась від переляку. Добре, що Ротків мене обіймає, повернув до тями. 
Оце чоловік... небезпечний, красивий... 
– Я, ректор цієї Академії! – пролунало басом на весь зал. – Звертатися до мене – лише за званням. Імені мого не питайте. Ніхто не скаже. 
Оова. Та нам і не треба! Що нам з його імені?! 
– Демонологію сьогодні викладатиму я. – Каже, і погляд на всіх кидає. Один за одним усіх присутніх поглядом проштрикує. 
І всі, як по команді, випростались. Рівненькі такі. Очі засяяли, аж дивно! 
– Зараз буде «остовпеніння», – шепоче Ротків і випрамляється.  
А я... Стискаю плечі, голову опускаю і шепочу: 
– У підніжжя гори, на березі ріки, щось трапляється без мети. Хто поглядом мене проклинає, хай на себе чари накладає! 
І різко так поглянула на ректора, а він – застиг, мов статуя. Не кліпає, думку тримає. 
– Дивлюсь, – мовив нарешті, – у нас тут завелася одна розумна, кмітлива відьма. – Я задоволена собою, усміхаюся ширше. – Так от, усі предметні іспити будеш складати мені особисто! 
Опа.  
Фух! Я вже подумала, що він мене на чайник перетворить! А так не страшно, не боюсь, не переживаю. Я – відьма! А ми відьми, народ злопам`ятний. Зло робимо – і забуваємо. Прощати ректора я не збираюсь! 
Потираю долоні. Подивимось ще, хто кого!