Наталія Савінова (SiN eVa) - Відьма чи ні?!, Наталія Савінова (SiN eVa)

Пригода друга. Ось вони, чорти безродні! 

Минуло якихось дві години, а я вже сиджу на ліжку, п`ялюсь у стіни так, що от-от прожарю дірки поглядом. І все це – через Уліткуваса, мого сердечного друга! Чого я, дурна, послухала братів? Чого мені вдома не сиділось? Ні, освіту їм подавай! Заміж, бачте, ніхто не покличе без Академії. Та кому я, відьмочка-чорнобривка, і потрібна?! Мені ж усього лишень шістнадцять стукнуло. Дитина ще я! Малятко, як бабусі кажуть. Ну, може, з гостринкою. 
Втикнулась у стелю – така собі, чорна, як ніч у беззоряну годину. Таке полотно... З неї можна хмарки викликати, такі м’які, щоб для душі. О! Попрошу Андреуса, він точно не відмовить. У нього рука легка, магія шовкова. Та з ним тут таке начаклувати можна! Кімната буде, як королівські покої! З казкою й запахом кориці! 
І тут – шум! З-за дверей, у коридорі галас, топіт, вигуки. Стало цікаво. Підкралася до дверей, вухо притулила... А там – бурхливе життя! Думаю, гляну. Відчиняю двері і ледь не падаю в непритомність. Добре, що мене сильні, гарячі руки рішуче підхопили. Я ж з переляку очі заплющила й завмерла. Стою, як віск на холоді. Думаю: зараз усе мине, серце вгамується, душа повернеться, і я прокинуся... 
А в голові, мов заїло платівку: «Це страшний сон... Це просто страшний сон...» 
Двері за мною – грюк! І почалося... Така лайка полилась, що навіть дід Олйахим, якби почув, злякався б і навіки покинув свої пакості робити. Так не висловлюються навіть на Пекельному базарі! 
Я плечі втягнула, ноги ватяні, руки, як крижинки. 
– Ой, яка ж краса несусвітна! – шепоче мені на вухо чийсь голос. Хрипкий, гарячий... І явно мужній. От цікаво, хто це там такий сміливий до відьми тулиться? Розплющую очі й бачу, що гостей моїх двоє. Обоє чоловіки. Ну, думаю, пішло-поїхало... 
– Не дрижи, відьмо! – гаркнув інший голос. 
Дивлюсь на руки загорілі, плечі широкі, грудна клітка, як броньована шафа. Обличчя квадратне, очі червоні, мов свіже зілля з перцю та крові. Волосся каштанове, хвилясте, на лоба падає. Усмішка вовча, губи пухкі, небезпечні. 
– І вам доброго вечора! – кажу, зриваючись з їхніх ручиськ, як біс із пляшки. Вирівнялася, як батько учив, і відійшла на крок. 
Аж тут дивлюся на другого. Високий. Хоча... я, мабуть, найменша в цій академії. Волосся біле, аж світиться, заплетене в косу. Вушка – гострі, лисячі. А очі... О, ті очі – мов сонце, що побилося з веселкою. І переливаються, і блищать. Усе обличчя витончене, мов вирізане з мармуру. Брови дугою, губи бантиком, як у дівчат на балах. Худорлявий, але видно, що в ньому схована сила, така собі ніжна буря. 
Зітхнула я. Хмикнула. Підборіддя підняла. Ясно ж – не брати мої. Хоча вбрані, як вони: чорні камзоли з срібною вишивкою, штани в сапоги, пояси шкіряні – ну прям пара з карти «Темна гвардія». 
А за дверима тим часом – бух-бух-бух! Крики, верески, кулаками в двері гатять! Ще трохи й вирвуть її з петель. Що ж це, думаю, за вистава? А ці двоє стоять – мов іграшки перед чистилищем. Я погляд на них кинула і раптом: 
– Відьмо, відчиняй! Не смій ховати цих гоблінів! – гримить з-за дверей. 
Я глянула на своїх гостей. Та ніякі вони не гобліни. Один – ельф, інший – демон. Та я б гобліна і в темряві розпізнала – по запаху. Та й по кривизні вух, між іншим. 
Я аж хмикнула, солоденько так. А ті двоє на мене витріщились, мов побачили рай на землі. 
– Ну що, красуня несусвітна? – прошепотів ельф солодко так. – Здаси нас? 
– Вона відьма, зараз ноги затремтять, та й продасть нас, – проскреготів демон. 
Овва, які красномовні! Та я, між іншим, не стукачка якась! Якби хотіла – вже давно вас за хвости витягла б. Але ж цікаво, що тут відбувається? Хто вони? Чому тікають? І хто ті буйні за дверима? 
– Красуне моя, – шепоче ельф, ще й за талію бере ніжно так. – Що мовчиш? Здаси нас чи ні? 
О, справді, а чого це я, як не я? 
– Так, ви оце... Вирішуйте, як дупи свої рятуватимите, – кажу, руку ельфа знімаючи, – а мені відпочити пора. 
Я на ліжко вмостилася, калачиком згорнулась, думаю: може, до братів піти? Хай мене, маленьку, пожаліють. Родичі ж, усе-таки! Обіцяли ж, що пильнуватимуть. 
А поки думаю, з-за дверей знову: 
– Відьмо, відчиняй, негайно! Ці упирі нам потрібні, а не ти! 
Ого... Прикро стало. Виходить, ці двоє їм потрібні, а я – непотрібна. Образа, мов камінь на серце впала. А нам, відьмам, коли нас ображають – так капостити хочеться! 
Я голову підвела, муркнула, як киця, й пішла відчиняти двері. 
Я тільки-но двері прочинила, а мої гості юрк, і вже за шафою. Швидкі, мов саламандри на розпеченій плиті. За шафою, правда, тісно: особливо демону – той габаритний такий, як сама шафа. Але нічого, виживуть, хоч і спресовані, як пиріжки в кошику. 
Переді мною стоїть делегація. Ціла тьма з п’яти магічних істот на порозі стоїть. Перший – чаклун. Визначила його по перстенях кольорових, блискучих, уся рука в камінні, мов новорічна ялинка. Знаю цю породу: у моїх братів такі ж самі, тільки ще й із підписами на внутрішній стороні. Хлопчина нічого так, високий (звісно), зачіска модна – волосся, як водоспад, лізе в очі. Обличчя з гострими вилицями, підборіддя з ямочкою. А очі лазурні, з сірими бризками. Красень, хоч і трохи зухвалий. 
Двоє – перевертні. Парубок і дівка. Людяні, бо обличчя не перекручені в морди. Але сморід тухлятини вже дає про себе знати – не сильний, але ніс мій чутливий, як у чарівного барсука. Близнюки: бронзова шкіра, коси до пояса, очі злі, як у старої сусідки, що я їй сад огірків колись спалила магічною іскрою. Випадково, звісно... 
Гномиха. Така солідна... Чи молода? Я ніколи не знала, як вік у гномів визначати. Вона мені д оплеча, іншим до пояса. Лицем сувора, схожа на каструлю з чавуну, але з бантом. 
І... Звісно ж – суккубка. Боже мій, ото краса! Я аж слюною поперхнулась, потім закашлялась, потім знову поперхнулась. Ідеальна фігура, личко небесне, оченята маленькі ґудзички, губи червоні, мов свіжа полуниця на вині. Вбрана вся в шкіру: нагрудник, набедренник, ремінці, шнурівка, а на ногах – підбори з півметра, мабуть. Така ж красуня, аж у голові паморочиться. Але мені вона не страшна, а от моїм гостям... 
– Відьмо, – прошипів чаклун, явно головний тут. – Де гобліни? 
– Гобліни? Справді? – питаю, скрививши обличчя, а сама – очима кліпаю, невинно так. – Не бачила я жодних гоблінів. 
– Не бреши, гірше собі зробиш! – загарчав чаклун. 
– Ага, – киваю, прикриваючи рота долонькою, бо позіхнула. Так демонстративно, щоб знали, що мені нудно. Всі в мене у дверях витріщились, мовби з рогатої жаби відьму побачили. 
– Ти ж тільки вступила, відьмо, а вже ворогів наживаєш? – пищить гномиха, ще й кулаки свої показує, мов то її зараз бити збираються. 
А мені що? Я не боюся. Мені й вороги згодяться – розважатимуть, пригоди влаштовуватимуть. Душа ж моя пакостна, дитяча, життєрадісна! 
– Вам що, взагалі, треба, істоти пихаті? – простогнала я, закочуючи очі, як дід казав. Подивилась на них – а вони вже почервоніли, як помідори в серпні. От-от вибухнуть! 
– Чого ми з відьмою возимось? – заревів перевертень і зробив крок уперед. 
Оце вже справді страшно. Лице в нього перекошене, очі налиті кров’ю. Я знала: перевертні – це не жарти. Вони некеровані, люті, як мій дід, коли йому підсипати в чай відвар сон-трави. 
Але в мені ж кров демона! Тож не злякалась, ні трішечки! Ну... Майже. 
Дивлюсь на нього й шепочу: 
– Проходь душа, якщо світла ти, а як темна ти, то на місці замри! 
Пальчиками тук-тук-тук по стегну постукую, щоб ритму дотриматись. А перевертень раз, і застиг, як велено було. Почав дрижати, шерсть дибки, плечі сіпаються, руки в лапи перетворюються, і гострі ікла блищать. Морда шакаляча. Молоденький собака, але вже страхітливий. 
Я ж тільки усміхнулась, крок назад зробила, дверну раму окинула поглядом і сказала: 
– На моєму болоті не пройти по воді!  
І тільки він зробив ривок, хотів на мене накинутись, як... Бум! Мордою в бар’єр. Завищав, як поранений гієноцукер, аж шкода його стало. Та я лише кулаки стиснула, посміхаюсь. 
– Відьма!!! – гримнули всі разом. 
– Твої жалюгідні закляття нас не зупинять! – кричить чаклун і долонею бар’єр намацує. Усміхається так...усі свої тридцять два показує, чи скільки їх там у чаклунів? 
– Я перша незламна! – кажу з викликом. 
І тільки я це сказала, як його долоні засвітилися, мов гірлянда. Барєр мій – тріс, пук, хрусь, і розлетівся, як старий сервіз після скандалу в їдальні. 
Ох, боляче мені, я ж так старалась! А він вже йде... Й очей з мене не зводить. 
– Озеро болотяне килимком піниться, хто на мене нападає, в ньому і зупиниться! – викрикнула я на одному подисі.  
І правда, чаклун зупинився, ноги його по щиколотки в багні. Дивиться на мене мов лис у мяті. 
– Зупинись, добровільно! – кажу йому, не кліпаючи. – Це живе ненажерливе! – Наголошую на останньому слові. Усім чаклунам відомо про демонічні пастки, які звуться ненажерливими: хто в них ступає, той навіки пропадає. Ось і цей чаклун знає, бо в обличчі змінився, не очікував від маленької відьми таких можливостей. 
А ті, що поза його спиною все ще стоять, нарадились, шепочуться. Болото до них поступово бульбиться, і тут вони усі попятились. Уф! 
– Ми ще поквитаємось! – просичав чаклун. Його банда косо на мене прощальні погляді кинула й геть. 
Я зітхнула, носом шмигнула, коли чаклун добровільно вийшов з кімнати, і двері за ним закрила. А для більшої впевненості ключ провернула. От і все. Відьма з себе зробила фронтову оборону. Але відчуваю – ці не відчепляться, мститися почнуть. 
– Ой, краса земна, – чую за спиною голос. Обертаюсь, а ельф уже вийшов і стоїть, усміхається, ще й плескає в долоні. За ним демон, поважний, мов капітан з романів. Тільки в очах блимає щось хитре. 
Він, видно, не вірить, що така дрібна відьма, як я, могла справитись із тією компанією. Ну-ну, в мене, між іншим, характер є! 
Я руки в боки поставила, як бабуся казала: спина рівна, очі вогняні. 
– Ну що, пакостники незаплановані, – кажу до них. – Будете самі розповідати, чи вас по старому відьматському обряду допитати? 
Ельф поклонився, аж волосся виблиснуло: 
– Ротків, – на себе пальцем, а потім на демона тицяє. – Йалоким 
Йалоким не кланяється – демон, він є демон. Але вишкірився по-доброму, як умів. 
– І що ж ви тут шукаєте? – питаю. – Чим зобов’язана вашому візиту? Чи вам ніде було сховатися? 
Демон пильно дивиться на мене, аж спина холодіє. Ой, знаю я цей погляд. Він мене зчитує! Душу мою вивчає. Я ж донька демона девятого рангу, знаю, як воно робиться. 
Я відстрибнула вбік, очі примружила: 
– Гей, демон демонічний, не смій! Я, між іншим, злопам`ятна – отрую, прокляну, і хрестиком не відмажешся!  
Йалоким хмикнув, а Ротків знову підійшов, ніжно за талію обійняв і шепоче: 
– О, краса земна, скажи своє ім’я... 
– Славія. – Видихнула я, хоч очей з Йалокима не зводжу. А він стоїть, руки на грудях схрестив, усміхається, наче знає щось, чого я не знаю. 
– Чий рід? – питає нахабно. 
– По батькові чи по матері? – Усміхаюсь до нього. Не скажу ж я, що три в одному – відьма, демон і трохи друїдка. Ну от така з сюрпризом... 
Йалоким задумався. Почав ходити по кімнаті, очима в стелю, руки за спиною, як старий маг перед грозою. А я... Я вже втомилась, спати хочу. Думаю: як би їх так делікатно випровадити? 
І тут Ротків, такий галантний, підводить мене до ліжка, садовить і сам поруч сідає: 
– Дякуємо, Славіє, що прихистила нас. Від загибелі врятувала. 
– Лестощі не допоможуть, – буркнула йому.  
Зітхнула, очі заплющила, але слухаю далі. Ротків тільки сміється: 
– Ну гаразд, наступного разу зі смаколиками прийдемо. 
– Убережи мене, магічна доле, від наступних разів! – погрожую їм. – Братам розкажу, то вони зітруть вас у порох, і не згадають імен ваших. 
Я ще раз зівнула, вже зовсім сонна. Погляд ковзнув на Йалокима, а той все мислить, щось там планує, щось собі гадає. А мені хочеться тільки одного – згорнутись калачиком і заснути. 
– Ще побачимось, Славіє. – Ротків вже біля дверей, чекає на друга. А той задумливо так на мене поглянув і перед тим, як рушити з місця і вийти з моєї кімнати, сказав: 
– Завтра на демонології, сядь у дев’ятий ряд, ближче до стіни. Не забудь, відьмо. 
Я тільки головою кивнула, а серце – бух-бух-бух, і не від страху. Напевно...