Наталія Савінова (SiN eVa) - Відьма чи ні?!, Наталія Савінова (SiN eVa)

То про що ж моя історія? З чого все почалося й як закрутилося? А почалося воно, певно, з того самого – злощасного вечора. Брати мої повернулись із Академії. З якої такої Академії? Та з тієї Академії демонічних істот. Хочеш заміж? Іди в Академію. Прагнеш пристойну роботу? Академія, не інакше. Хочеш, щоб тебе як особу сприймали, а не як капусту – знов-таки, Академія. От якби не потрапила я туди – жила б собі спокійно та з Уліткувасом про сенс життя філософствувала. Та де там! Понесло мене просто в пащу тої Академії, хай би її буря з градом побила і старим камінням завалила! Не знала б я тоді горя, не бачила б тривог. А тепер кручуся, як віник у чаклунській ступі. (Гумористично-фентезійна оповідка з елементами казки)

Пролог

 

Лежу я, значить, на галявинці, мов колобок, що вирішив не котитися. Сонечко гріє, квіти пахнуть, а я собі павутинкою бавлюся. Обережно так пальчиками перебираю, ніби то не павутина, а золота ниточка долі, яку баба-яга в юності на весільний рушник пряла. 
А вгорі - хмарки! Ой, ті хмарки... пливуть собі, як лебеді в небі, й таке витворяють, що тільки тримайся: он замок із шпилями, там бегемот товчеться, землю міряє, а поряд з ним – змії клубком звиваються, ще й крутяться, як на ярмарку. Метелики літають, павучки повзають. Повна тобі гармонія природи. Така, що не лише око тішить, а й душу гладить, мов котик, що муркоче тобі в саме серце. 
І от лежу я, не думаю, не журюся, бо ж мій вік не дозволяє. Крути, не крути, усе в мене якось та й складається. Про майбутнє думати ще зарано, трохи шалапутна й дуже-дуже вередлива. А ще... Я – відьмочка! 
У нас час життя відьми – то не обов’язково казани з жабами чи зморщене обличчя та мітла. Можна бути хоч у рожевих панчохах, аби душа була вільною! Відьма сучасна має право бути собою, ким би вона не була. 
От і я – лежу собі, павутинкою бавлюся – аж тут... 
– А що , сестро, братів не зустрічаєш? 
Я ще кілька секунд лежала й міркувала: чи то мені вважається, чи справді хтось посмів мою тишу порушити? Потім витерла павутинку об траву, встала й оглянулася. Голос – знайомий до тремтіння в хвості чаклунської душі! 
Ой, мати моя, Природо велика! Царице полів, духів і жаб! Мене аж скрутило: мурашки з живота – та врозтіч по всьому тілу. Мовляв, сама тепер викручуйся, господине! І тіло моє у відповідь тільки здригнулося. 
– Славіє, чого стоїш, мов не своя? – знов озвався той знайомий голос. 
Ох цей голосок рідний! Ці очі – як пекельне полум’я, це волосся – шоколадне, лискуче, аж пальці сверблять заплести! Брат мій, улюблений – Александрит! 
– Александритє! – скрикнула я й кинулась у його обійми, мов кажан у нічну мряку. – Як же я скучила! 
Скучила? Ну, це як сказати... Бачились ми не так уже й давно – тижні зо три тому, через водяне дзеркало зв’язок тримали. Те саме, що дід мій створив спеціально, щоб я, мале чаклунське страховисько, не пропадала невідомо де й не напакостила без нагляду. 
– Славіє, ти щось зовсім легка стала, як пір`ячко! – Крикнув брат, кружляючи мене в обіймах, мов вітер листя в осінньому вихорі. 
Я сміялася голосно, так що навіть вітер затих, прислухаючись до мого реготу. Ну от, так тепло, так добре... Аж надто. 
– А де Андреус? – питаю, притримуючи голову, бо трохи паморочиться. Усміхаюся, як кішка до миски молока. – Що ж, зовсім не любить мене? – і губи трубочкою, і брови вгору, граю на повну силу образу ображену. 
Александрит лише усміхнувся, потріпав моє волосся, обійняв за плечі й повів до дому: 
– До вечері готується. Решту родичів зустрічає. 
От чесно – не передати словами, яка я була рада бачити братів. Вони – мої шалені, рідні стихії. Без них мені сумно й нудно, як чародійці без котла. Ні з ким пожартувати, ні з ким капості влаштувати... 
Ох, і голод мене замучив! Надто довго я на природі лежала, квіти нюхала, павуків рахувала – аж шлунок вирішив, що я його забула. Ми з Александритом зайшли в дім і прямісенько – до їдальні. 
А там – такий гармидер, що навіть духи із підвалу поховалися. Столи ломляться, аромати, ой лишенько, як туман, навколо літають, з розуму зводять. Хтось сміється, хтось щось кусає, хтось вже втретє до м’ясного тягнеться. Ну от й я недовго думала – вхопила шматок, другий, третій... Ковтнула, й аж тоді видихнула. Сиджу, щаслива, мов відьма після вдалого шабашу. 
Уся сім’я в зборі: і бабусі приїхали, й дідусі, і всі родичі – живі, неживі, частково матеріальні. Словом, блаженство! Сиджу й дивлюся на них – і така гордість бере, що аж хочеться всім розказати: «Оце – моя сімейка, не дивуйтесь!» 
От і думаю: з кого ж почати? 
Татусенько мій – Авалс, демон дев’ятого рангу. Такий, що як гляне – й кістки на порох, і навіть тіні не знайдеш. А водночас – такий харизматичний, що хоч у театр його пускай, людей би чарував. Характер – ангельський, поки не розізлиш. А вже якщо розізлити – тримайся, бо буде розкладати кожного на молекули, згідно з інструкцією. Робота в нього нервова – ловить нечистих, судить, карає, словом, як головний паладин, тільки навпаки. 
Матінка моя – Ален, теперішня дружина тата. Відьма потомствена, але з домішками русалячими. Десь предки наплутали. Та попри це – жінка вона добра, ніби фея з кулінарним дипломом. Пече, варить, готує такі речі, що навіть привиди ночами на запах прилітають. А тато з її добротою мириться тільки через ті смаколики. 
Мачуха – тобто, друга матінка, а ще точніше – колишня дружина тата, справжня друїдка. Її звати Аґьло. Вся лісова, як білка у моху. Душа – чиста мавка. І, що найцікавіше, теж на їжі схиблена. Взагалі, в нас у родині культ їжі. Напевно, тому обидві матінки через тата не просто не сваряться, а ще й пироги разом печуть. І десь у цьому – магія сімейного затишку. 
А сини в них – мої брати, Александрит і Андреус, - ніби недодемони-недодруїди. Ще й вирішили стати магами. От так і живемо: не хухра-мухра, а цілий фантастичний набір! 
Бабусі мої – то взагалі окрема історія. Боді кульбабки з чортячими усмішками. Бабуся по татовій лінії – Арамат, демониця зі стажем, рівень сьомий чи восьмий – не пам’ятаю, бо не любить вона, коли їй лічать роки на рівні. А бабуся по маминій лінії – Янат, чаклунка в сьомому поколінні. Як подумаю, що могла б не народитись їхньою онукою – мороз по спині біжить! 
Дідусі в нас веселі, милі й грізні по-своєму: Олйахим – демон-перевертень, татів тато; Ясав – знаний чаклун, мамин батько. 
І ще є тітка Анятет, сестра тата. Демониця велика й поважна. Єдина, хто може його заспокоїти, коли він обертається на справжнього себе й починає влаштовувати феєричні сцени. 
От така у мене родина. Весела, різношерстна, справжня колекція магічних контрастів. А я серед них – мов загадка із загадок. Ні відьма, ні демон, ні чаклунка... Щось таке – невідоме створіння, загорнуте в закляття. Та про це – згодом.  
Бо історія моя почалась саме з цього вечора, коли мої брати повернулися з Академії...  
Після вечері підійшли до мене брати. Стоять собі, загадкові, мов двоє заклятих гусей на повному місяці. Усміхаються – так хитро, що навіть старий фамільний портрет дядька Вордула на стіні насторожено скосив око. 
Андреус дивиться на мене, очі свої зелені примружив – ніби вивчає. А як примружує – знай, буде щось не те. Бо якби просто хотів пожартувати – то вже б жбурнув у мене салатною виделкою. А так – мовчить. Іскорки в очах пускає. Лукавство рівня «ох, не сподобається тобі, сестро». 
– Ну так що, красуне? – Каже він раптом. – Що робити будеш? 
– Що? – перепитую, ніби з неба впала. Роблю вигляд, що нічого не розумію. А сама вже внутрішньо підозрюю: або знову хоче змусити мене прибирати у залі демонічних експериментів, або гірше. 
І що тут думати? Про що? 
Він простягає мені долоню. Розкриває. А там... 
Уліткувас!!! 
О, ти, мій вусатий філософе! Де ж тебе носило? Де ж ти ховався, поки мене мучила совість і страх, що твоя слизька доля скінчилась у кастрюлі? 
Я аж руками сплеснула: 
– Тищо?! Де ти його взяв?! 
– Там, де не треба було його залишати, – каже Андреус. – Порушення закляття. Непогоджене перетворення. Неконтрольований рівень мудрості в молюска. 
Я аж присіла: 
– Я ж... Я ж заборонене закляття використала, щоб зробити його мудрим. Він же був звичайним равликом, а тепер – мій єдиний справжній друг, мій мовчазний наставник, мій слизький сенс життя! 
Андреус і далі всміхається. І тут дістає... договір. 
Старий, загорнутий у трубочку, пергамент із сургачевою печаткою й гербом Академії демонічних істот. Такий, що як підпишеш – то вже все: або вчишся, або перетворюєшся на книгу для інших студентів. 
– Умови прості, - каже брат. – Підписуєш – їдеш із нами до Академії, і Уліткувас залишиться живим. Не підписуєш – ми ж не знаємо, як він поводиться без стабілізуючої магії... Може, розум в нього перегріється? Може, почне спілкуватись із камінням? Може, вибухне? 
Я аж сіла на підлогу. Ну от що мені, маленькій беззахисній відьмі, з цим робити? Миритися? Характер мій норовливий не дозволяє! Відмовити? Значить – втратити єдиного свого друга, Уліткуваса, філософа, якого я самотужки виростила з земного слизу та магічної пихатості! 
А брати стоять. Сьомий рік там навчаються. Випускники. Скоро – практика, диплом, ордени на пам’ять і в добру путь. А я? 
Я – на перший курс. І ще й на відьомський факультет! 
Ні, ну це взагалі! 
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍