Наталія Савінова (SiN eVa) - Відьма чи ні?!, Наталія Савінова (SiN eVa)

Пригода перша. Зустрічай, школо, це я!  

Стою я, значить, із братами, дивлюсь, і не вірю очам. Переді мною – справжнє шабашне збіговисько! Кого тут тільки немає! Демони, відьми, чаклуни, маги, тролі, гноми, перевертні й вампіри, а ще суккуби з інкубами – всі разом, мов на магічному ярмарку з безкоштовними пробниками зілля. 
Мене аж мороз по шкірі. Хоч я дівчинка не з лякливих – але глянеш на ті пики різношерстні, й душа у грудях починає щемити, немов бабусин самовар після вибуху. 
– Та не бійся, красуне, – шепоче Андреус, скуйовдивши моє руде волосся. 
Александрит теж не пасе задніх – узяв під лікоть і з місця зсунув: 
– Сміливіше, Славіє. Не личить тобі так витріщатись на своїх... родичів! 
– Природо лісова! – фиркаю. – Не піду я туди! 
– Славіє, та що ти таке верзеш?! Ведеш себе, як мала дитина! – бурчить Александрит і штовхає мене ближче до тієї жахливої юрби новеньких. 
– Що я вам зробила, га?! – надула щічки, брови склала в жалюгідну арку. Давлю на жалість, як дід Олйахим навчив. Але видно, ця мордочка тільки на бабусю діє, коли дід знову щось не те творить. 
– Давай, сестричко! Ми пішли до себе, а ти – до гурту. Побачимось увечері! – Андреус чмокнув мене в носа і разом із Александритом зник у напрямку чорного корпусу. 
Ото мені прощання! І довелось мені, змирившись із долею, плентатись до тієї жахливої зграї, де в кожного на лобі написано «вибухонебезпечний». 
Легко їм сказати – «не бійся». Вони собі пішли в знаомий гуртожиток, у них кімнати, своя тарілка й подушка. А я, маленька, крихітна, змушена витримати все це магічне безумство самотужки. 
Іду така непримітна, в сукні кольору чорниці, з ситцю. Туфельки сині, на маленькому каблучку – ніби й не відьма, а я якась учениця з музичної школи. Іду, щоправда, не прямо в гущу, а мимо. Очі мої всюди – вивчаю, що до чого. Цікаво ж! 
Будівлі – білі, мармурові, або з дерева, а башти – такі високі, що аж небо чухають. Навколо – зелень, квіти, краса! А ліворуч від мармурового корпусу – споруда, що аж дрижаки по спині. Справжня фортеця! Як казав Александрит: «магічна в’язниця Темряви» - саме те для моїх братів. От де я їх шукатиму, й капоститиму, як належить! 
Іду, посміхаюсь так, що аж щелепа затерпла. І тут – бац! Влітаю чолом у кам’яну брилу. Лоб – палає, ніс – болить, аж дзвенить. Ще трохи й з носа струмок потече. Очі сльозяться, голова паморочиться, а навколо – феєрверки! Зітхаю, і тільки не плачу – бо як же ж, не личить! Пальцями намацую носа: цілий, слава богам. 
– Пробачте, панно, зовсім не помітив вашого наближення, – озивається голос, такий солокий, що зуби зводить, ніби хто медом по вуху провів. 
– Овва! Які ми красномовні. – буркнула я, стираючи сльозинку, що без дозволу зірвалась з вій. 
Поглянула на нього. І що ж я бачу? Високий, мов башта, навіть з братом моїм зрівнятись може. Тіло гнучке, жилисте, як у танцівника. Обличчя ніжне, майже дівоче. Шкіра бліда, з блакитним відтінком, мов прозора. Ніс рівний, губи сухі, але не тонкі, не пухкі, як у мене. А волосся срібне, наче місяць вночі. 
І тут очі... Я застигла. 
Очі в нього пусті: білок білий, і більше нічого. Ні зіниці, ні райдужки. Мертві очі. 
Мене трусонуло. Я поп`ятилася назад, змусила себе всміхнутись хоча всередині гул і паніка. 
– Ще побачимось, – прошепотіла. 
А він тільки сорочку поправив, пояс підтягнув і... усміхнувся. Та, так по-вампірські... 
– Панно, а з якого ви роду будете? 
Стою. Мовчу. Думаю. Голова, як решето після удару. Зазвичай язик у мене, як батіг – хльосне й поцілити вміє. А тут – глухо, порожньо. 
А й справді, з якого я роду? 
Згадала, як з матусею дерево родове малювали. Там і гноми, й русалки, але найбільше демони і відьми. Згадала про рід свій, й мовби хтось крила мені на спину причепив. Ось вона, моя гордість! Ось він – рід темний! 
– Кров моя, на щастя, при мені залишиться, – сказала я. – А от вибачень від вас я так і не почула. 
А він стоїть, гадюка загадкова. Хто ж він такий? Інкуб? Та ні, надто вже неапетитний. Перевертень? Теж ні – не тхне тухлим. Дід Олйахим ще з дитинства мене вчив, як їх на нюх розпізнавати. Ельф? Не схоже – вуха звичайні, і блідий, як варена манна каша. 
Вампір. Точно! 
– А ви, панно, – каже, – як я бачу, розумом блищите. 
– А бачити ви, часом, умієте? – вирвалось у мене. 
Ой! Царице полів і мокриць болотних! Не стрималась. Дала собі долонею по губах. Ляпнула! 
– Не образили, – спокійно відповідає. – Не варто себе винуватити. Правда – річ рідкісна, а ви її вмієте говорити. Це похвально. 
Фух. Камінь із душі. Я не люблю кривдити покалічених істот. А язик мій, хоч і шкидкий, але добрий. Просто... Не завжди під контролем. 
– Я Владіус із роду Алукард, – представився. 
А я стою, вдивляюсь. Алукард... Алукард... О, лиха година! Це ж королівська кров! І замість вклону – як гаркну: 
– Терпіти не можу гнобителів! Кланятись не буду, не дочекаєтесь! – І стою, як бик перед сутичкою: ніздрі роздула, брови хмурю, щоки палають. 
А він не сердиться, навіть усмішка в нього стала теплішою. 
– Відьми завжди були нашими друзями, – каже. – Тому й не вклонялись. 
Хитрий, знає, що я – переважно відьма. Ну й нехай! 
– Сла-а-а-ві-єєє! – гримнуло мені за спиною. 
Мене мало інфаркт не схопив. Це тільки брат мій уміє так ревіти. Обертаюсь. Александрит – весь червоний, очі – мов чорна кава без молока. Сердитий! 
– Що ти тут, сестро, стоїш?! 
– Я?! А я нічого, спілкуюсь я! – Пробелькотіла, натягуючи на себе найневиннішу усмішку. 
– Із ким? 
Обертаюсь. І що ж? НІ З КИМ! 
Владіуса немає. Як крізь землю провалився. Голову мені запудрив, лоба забив і зник. Мужчина, називається! 
– Знову друзів собі уявляєш? Сестрице, так не можна! Ходімо, проведу тебе до твоєї кімнати. Прийом студентів закінчено, а ти тут сама тиняєшся! – проворчав Александрит і потяг мене за собою. 
Я слухаю його лише наполовину. Тулюся, хникаю носом, а в голові – ті мертві очі Владіуса. Хто він? Не марево ж це було? Не вигадка? 
Чи, може, я дійсно вперше зустріла... того самого?