Наталія Савінова (SiN eVa) - Відьма чи ні?!, Наталія Савінова (SiN eVa)

Пригода четверта. А я – маленька мерзота! 

Стою перед дверима ректорського кабінету, і посміхаюсь, як кішка, що щойно втопила хазяйське взуття у відрі з брудною водою. Раз він прийматиме в мене демонологію й усі інші предмети, то й практикуватися будемо теж поруч із ним, не інакше! 
Ми, відьми, створіння чутливі. Ображати нас – собі ж дорожче. Тож думаю собі: що б йому таке влаштувати? Може, жабок зачарованих напустити? А може, нечисть із сусіднього світу викликати? О, ідея! Пальцями по повітрю проводжу, очі примружила і вимовила: 
– У лісі на болоті жаби позникали, а у ректора під дверима вмить повилізали! 
Хлоп. І зявилися зелені, бородавчасті, очі витрішкуваті, лапки сюсюкаті. Красуні просто, витвір відьомського мистецтва.  
Оце тобі, красеню з чорними очима! Будеш знати, як маленьку відьму змушувати слухати тебе та предмети здавати особисто!  
Іду далі, як калюжа після дощу – весела, розлита й самодостатня. Заняття закінчились, можна до братів, а можна й відпочити... або, як завжди, придумати нову халепу чи капость. На горизонті ворогів явних не видно, хіба що той злющий чаклун, але й до нього в мене ще руки не дійшли... 
– Відьмо, – почувся демонічний голос десь у кінці коридору. 
Ох! Мурахи по спині пробіглися, не від страху, а від задоволення. Я вже знала, хто це. Обернулась – і ось він, Йалоким, стоїть, посміхається. Так близько, що жар його відчуваю на собі. 
– Відьмо, вже встигла щось влаштувати? 
Я йому у відповідь лише головою махнула, усміхаюсь, як сонце у блискавку. 
– А тобі що до того? 
І тут, звідки не візьмись, випливає Ротків. Ох, і плавно ж ходить, мов пір’їнка в повітрі. Одразу до мене, рукою за талію і шепоче: 
– Краса неземна, то ти вирішила ректору дошкуляти? 
– І що з того? Вам яке діло? 
– Та жодного, – фиркає демон.  
От пика в нього нахабна! І очі ще нахабніші! Не червоніє, не соромиться. Може, й мені варто демонічній витримці повчитися? 
– А які у тебе плани на вечір? – питає Ротків, легенько штовхаючи друга, щоб відсунувся. 
Плани?! Та я тільки що жабячий пікнік огранізувала! 
– Поки ніяких, – буркнула я. 
– То ми, значить, в гості зайдемо? 
Я головою струснула, думку про них скинула, розсміялась. Гості, ага! Минулого разу мало не пожертвувала собою заради двох безхатніх з проблемами. Ще раз? Та ні, дякую! 
– Та ні, хлопці, сьогодні – ніяк! 
Ротків на мить знову біля мене з’являється, нюхає моє волосся, ніби вперше бачить руду відьму. 
– То, може, завтра? – буркнув Йалоким, взяв друга за загривок і потягнув за ріг. Вони зникли обидва за поворотом, як театр двох акторів за кулісами. 
Я ще хвилину-другу постояла, підбила підсумки дня, посміхнулась: усе чудово. Жаб підкинула, друзів відправила, брати на практиці ще три тижні. Жити можна. 
Дісталась до кімнати без пригод. Ну, хіба що злі очі та плітки за спиною, але то дрібниці. Нехай заздрять! Вони – просто нудні, а я маленька, весела мерзота. 
Пара годин минула в тиші. Я на ліжку напівмертва від сонливості, тараканів із голови випускаю на волю. Ну, ви знаєте: тих, що весь день думки плутають, а вночі – вишиковуються в ряд і шепочуть, шепочуть, шепочуть... 
Мрію, як ректор зранку жабок моїх побачить – ото буде гримаса! А я собі в обійми сну занурююсь, і нехай весь світ зачекає! 
Аж раптом... 
– Господинє, – прозвучало тихо, пискляво й, чесно кажучи, трохи моторошно. 
Я вухом повела, але думала - здалось. Мало що там шепоче, може, підсвідомість грається, чи таргани повернулися. Аж тут знову: 
– Господинє, 
Опа! 
Я, як кішка на звук відкритої банки зі шпротами, підвелась і почала шукати джерело звуку. Під шафою – чисто. Біля дверей – нікого. Під ліжком – сама пилюка та забута шкарпетка. 
– Господине... 
Це вже не жарт. 
Я в долоні хлоп – гаркнула: 
– Ану істото не барись, передімною покажись! 
І... воно з`явилося просто на моєму ліжку. Малий, сірий, лохматий, як комок пилу з характером. Очі круглі, блискучі, лапки коротюсенькі, вушка кумедні. Розміром з мою долоню і сидить такий... дивиться на мене, мов істота з іншого виміру. 
– Господине, допоможи! – пискнув. 
О! Він ще й говорить! Ну, значить, розмова буде, а я вже розхвилювалась, що доведеться знову думки читати. 
– Чим допомогти? 
– Звільни мене з полону чаклуна. 
Я аж присіла. 
– Якого такого чаклуна?! 
– Того, з яким ти сварилась. 
Ох... Та цей чаклун злюка... Ну, тоді інша справа. Якщо ця малявка – жертва того кособокого чаклуна, то я без питань, врятую! Тим паче, комочок такий... мімімішний, аж серце стискається. 
Я, звісно, не впевнена, що зможу, але спробувати – треба. Якщо що, спитаю допомоги у бабуль, а як зовсім край, то й татуся призву. Він хоч і демон, але якщо я заплачу і почну непритомніти – точно погодиться! 
– То ти, значить, Комочок, – кажу. – І будеш мені допомагати, якщо я тебе визволю? 
Він хитнувся, мабуть, це в нього знак згоди. 
Я в захваті! Схоже, це не просто хтось, а щось на кшталт домовичка, тільки більш серйозне. Така істота – це і помічник, і шпигун, і пакосник у одному пухнастому флаконі. Ректора можна буде уникати і пакостити потайки. Суцільні плюси! 
Я вскочила з ліжка, чухнула голову, губу закусила: 
– Домовились! Допоможу тобі. 
Комочок дивиться на мене, оченятами лупає, мов не вірить. Я ж перша відьма, яка погодилась. У нашій Академії взагалі крім мене порядних відьом немає. А я – не просто відьма, демон наполовину! Смілива, як сто чортів. 
– Гос-по-ди-не, давай чай пити! – пищить він. 
Я озираюсь... а на столі вже стоїть самовар, поруч тарілка з плюшками, що парують ароматом ванілі, кориці і трохи магії. Ах! Тепер, навіть якби захотіла – не відмовилась би. Все! Вирішено. У мене тепер є власний... Комочок. Мій пухнастий союзник у боротьбі з академічною несправедливістю!   
Сидимо з Комочком, чай ганяємо, плюшками балуємось. Затишок, гармонія, душа співає. За вікном вже потьмарилось, місяць по небу пливе, зірки розганяє, щоб не заважали сплячим бачити сни. 
І тут воно, мохнате диво, як заверещить: 
– Лихо, господинє! 
Я аж сіпнулась, чай з чашки хлюпнувся просто на постіль. Ех, плями залишаться! Придеться прати, а це вже катастрофа міжгалактичного рівня. 
– Що?! – з переляку поставила чашку, дивлюсь на нього, а він по столу туди-сюди, туди-сюди! І пищить: 
– Лихо! Лихо! 
– Кулька вовни, що сталось? – хапаю його в долоні, гладжу, заспокоюю. Ну шкода ж його, аж сльози на очі навертаються. Хто посмів таку милоту лякати?! 
Він трохи вгамувався, глянув на мене очима мокрими, й каже: 
– Чаклун мій ельфа вбити хоче! 
Ельфа?! Якого ельфа? – думаю. І тут – дзінь! 
А хто в нас недавно до сказу довів того самого чаклуна? Ротків! Мій вухастий друг, сонечко ельфійське! Так, чаклун зуб на нього точив – ще з учора! Йалоким що, кинув його самого? Теж мені, друг називається! 
– Так, Комочку, – кажу йому, стрясаю, усміхаюсь, як генерал перед атакою. – Де твій, останні дні недосконалий господар? 
– У підвалі, в корпусі упирів. 
Ой-ой-ой, гарне місце! Де ще, як не серед кровопивць, ельфа й тримати... 
– Слухай сюди, пухнасте чудо, – посадила його на ліжко, вказівним пальцем авторитетно вказую на місце. – Сиди тут! Нікуди не лізь! Дверей не відчиняй! І до свого чаклуна не ходи, навіть якщо той тебе свистком покличе! Я швиденько ельфа врятую, а тоді вже й про тебе подбаємо! 
Вже було кинулась до дверей, в кишеню – порошок «на всякий випадок» схопила, і тут: 
– Господине, – пищить тихенько, оченята такі жалюгідні. – А якщо він примусить мене з’явитись? 
Ох, у серці грім, блискавка і ще трохи драматичної скрипки. 
Як же його захистити? Чого ж мене матулі вчили? Стою, брови хмурю, ногою тупаю, думаю... Думаю... 
Придумала! 
Розвела руки в сторони, і тоном низьким закляття читаю: 
– Без мого веління, без мого хотіння, нікого до кімнати не впускати і нікого не випускати! 
Отак! Тепер можу йти з чистою совістю. 
Ротків, тримайся! Славія йде, спасіння твоє несе!