Rada Lia - Таємниці старого маєтку, Rada Lia

— Атмосферно, — прошепотіла Марта.

— Корделіє! Варваро! — вже голосніше погукав Артем.

За мить двері зліва від східців відчинилися й звідти спішно вийшли дві жінки.

— Пане, ну чого кличете? Ми саме готуємо обід — торгоню з крумплями. Без мняса, як ви любите. Файний обід буде. Пальчики оближеш.

Тут жінки звернули увагу на Марту й замовкли.

— Місцева локшина з картоплею, — пояснив чоловік.

Від його слів одна з жінок насупилася. 

— Марто — це Корделія і Варвара — наші робітниці. Вони слідкують за маєтком навіть тоді, коли тут ніхто не живе. Вони моя опора й підтримка, особливо коли треба працювати за кордоном. 

Марта поглянула на служниць. Перша — повна усміхнена жінка років сорока п'яти у коричневій сукні й трохи забрудненому фартусі. Дівчина відразу звернула увагу на міцні, налиті руки Варвари. Очевидно, що жінка багато працює фізично. Друга — повна її протилежність: худа, змарніла й ніби висушена. На вигляд років п'ятдесят п'ять чи більше. Її манірне суворе, вкрите зморшками обличчя віддавало жовтизною. Колючий погляд служниці блукав по обличчю й тілу Марти. Від цього ставало ніяково.

— А це Марта — майбутня спадкоємиця маєтку.

— Пане, ви більше не будете тут жити? — жінки насупилися й похмуро поглянули на дівчину. Навіть доброзичлива Корделія дивилася з осудом.

— Так, коли оформимо документи, то власницею будинку буде Марта. А де Євгенія? — чоловік озирнувся.

З дверей кухні вигулькнула бліда, тендітна дівчина у фартуху. Ніби не помічаючи Марти, вона закохано дивилася на чоловіка своїми блакитними, водянистими очима. Її щоки вкрилися хворобливим рум'янцем, тонкі губи розповзлися в усмішці:

— Я тут пане. Бажаєте ліповий або м’ятовий чай? Чи може філіжанку кави?

— Ви будете чай чи каву? — звернувся Артем до дівчини. — Думаю вам варто зігрітися з вулиці.

— Від м'ятного чаю не відмовилась би.

— Євгеніє, ти чула. Зроби, будь ласка, для мене та пані Марти два м'ятні чаї.

Посмішка сповзла з обличчя жінки. Вона ніби вперше помітила гостю. Ображено стиснувши губи, Євгенія попрямувала на кухню.

— Не звертайте уваги, — промовив Артем й пройшов вправо від сходів. — Прошу зі мною. Служниці в цьому домі можуть вам здатися мовчазними та некомпанійськими, але то лише тому, що вони тут все життя. Будь-яка нова людина для них чужинець. Не переживайте, з часом вони звикнуть до вас.

Марта мугикнула. Вона помітила, як Євгенія ледь не облизувалася на Артема. Навряд чи її ворожість пройде. Хіба посилиться. 

Погляд дівчини ковзнув по картині, що висіла над дерев'яним столиком у холі й вона зацікавлено зупинилася. Звідти на неї уважно дивилася літня сива пані. Зелена сукня з вишивкою, накидка, перли на шиї та у вухах й каблучка на пальці видавали в ній не просту жінку.

— Це Ганна Малеш — ваша прапрабабуся і мати Дем’яна. Колись вона керувала тут всім.

— Цікаво, — протягнула Марта. Вона роздивлялася чорні, наче дві вуглинки очі жінки, її добротний одяг, царську поставу. — Вона була хорошою людиною? — несподівано запитала дівчина.

— Ну, — задумався Артем. — Важко сказати. У ті часи пани не вирізнялися м'якістю. Вона точно була владною і сильною жінкою. Контролювала всі процеси.

Марта іронічно посміхнулася:

— Тоді зрозуміло. Дайте вгадаю, саме через неї кохання Дем’яна й Олени Рудницької не склалося.

— Ви праві. На той час Дем’ян вже був заручений з Аделією й Ганна була проти його зв'язку з Оленою. 

На мить Марті здалося, що жінка на картині поглянула на неї вороже й холодно. 

— Але в будь-якому разі це наша з вами спільна родичка. Для вас Ганна — прапрабабуся, а для мене — тітка мого прадіда Стефана. Можна сказати, що двоюрідна прапрабабуся. Тут на Закарпатті родинні зв'язки дуже важливі. Люди часто знають своїх родичів на сім поколінь назад, а то і більше.

Розмовляючи, вони зайшли до напівтемного, просторого, заваленого книгами приміщення.

— Це кабінет, — з гордістю в голосі промовив Артем й обвів кімнату рукою. — Тут нічого не чіпали ще з часів Дем’яна. Але дещо нащадки звісно доповнили: на вікна поставили решітки, щоб місцеві не пограбували маєток; книги у шафі звичайно, що з'явилися нові; лампа на столі. 

Марта поглянула на вікно, частково закрите важкими червоними портьєрами. Решітки справляли важке враження безвиході. У горлі з'явилася грудка. Вона стривожено ковтнула. Перевела погляд на старий дерев'яний стіл, завалений паперами й книгами. 

— Саме тут ми й знайшли заховану скриньку з заповітом, — тим часом продовжив чоловік. Він підійшов до столу й схилився. Ось потаємна кнопка. — Він щось натиснув й за мить витягнув невеличку дерев'яну коробку та простягнув її Марті. — Тут любовне листування вашого прадіда з прабабусею. Як спадкоємиця ви маєте повне право на ці листи.

— Навіщо вони мені, — знизала плечима дівчина. Вона відчувала наче не мала права порпатися у речах та почуттях людей, які жили тут сто років тому.

— Ви не хочете знати свою історію? — здивувався Артем.

Марта знов знизала плечима. Однак скриньку взяла.

— Потаємних ходів там немає? — дівчина поглянула на книжну шафу, яка тягнулася через всю стіну.

— Це більше стереотипи й фільми дають такі уявлення, що старовинні маєтки просочені таємними ходами та кімнатами, — усміхнувся чоловік. — В реальності замок — це лиш стара будівля, в яку треба вкладати багато грошей, щоб ремонтувати й реставрувати. В будь-якому випадку ми оглянули тут все. Навіть виймали книги з шафи. Якби хід чи потаємна кімната існували, ми б їх вже виявили.

“Хоча заповіт знайшли лиш через сто років”, — подумала про себе Марта. 

— Ви, мабуть, втомилися з дороги, — промовив тим часом чоловік. — Я віднесу валізу з речами до вашої кімнати. Євгенія приготує м'ятний чай. Пропоную відпочити й поспати. Я накажу служницям принести вам їжу й постільну білизну. Чекатиму вас на вечерю. О сьомій підійде?