Rada Lia - Таємниці старого маєтку, Rada Lia

Розділ 2

Марта стягнула зі східців валізу й поставила на землю. Відразу потягнулась до телефона: “Треба сказати мамі, що зі мною все в порядку”. 

— Марта Рудницька? — пролунало збоку як раз в той момент, як вона збиралася натиснути на кнопку виклику.

— Так, а ви?...

— Артем Боршош, — представився молодий чоловік. На вигляд років тридцяти п'яти — сорока. Він простягнув руку й дівчина автоматично її потиснула. Марта прискіпливо поглянула на чоловіка. Високий, широкоплечий брюнет з карими очима. Одягнений у джинси й оливкового кольору куртку з капюшоном. Особливу увагу привертало його обличчя: ніби виточені з граніту вилиці й підборіддя; виразні очі. — Мій юрист вам телефонував з приводу Вільгорії.

— Віль чого? — здивувалася дівчина. Вранішня прохолода пробирала до кісток. Вона застебнула шкіряну куртку й склала руки перед собою.

— Вільгорія — це ім'я замку, — коротко пояснив чоловік. — Я відвезу вас до маєтку. Вам доведеться там жити, поки не підпишемо всі папери й ви остаточно не станете його власницею. Далі вже самі вирішуватимете, де вам бути. Сюди, прошу, — він однією рукою взяв валізу дівчини, а іншою показав слідувати за ним.

— То це не жарт? — вирвалося у Марти, коли вони виходили з вокзалу. — На мою маму й справді хтось написав заповіт?

— А вам Дмитро Олександрович нічого не пояснив?

— Дмитро Олександрович?

— Юрист, який вам телефонував, — нетерпляче пояснив Артем. Марта закотила очі. І причиною тому були не лише слова чоловіка, а й авто, до якого вони підійшли. Перед ними стояв Jeep Wrangler (Джип Вранглер) сріблястого кольору. “От хвалько”, — скривилася дівчина.    

— Заповіт був написаний не на вашу маму, а на прабабусю Олену Рудницьку. — Продовжував Артем, ніби не помічаючи глузливого погляду дівчини. — І оскільки ні прабабусі, ні бабусі вже немає в живих, то маєток автоматично переходить до вашої матері.

— Але чому? — не могла заспокоїтися Марта. 

Чоловік закинув її валізу у багажник, а сама вона сіла на заднє сидіння авто. — Навіщо йому залишати спадок моїй прабабусі?

— Через кохання, — він поглянув на Марту у дзеркало заднього виду. Всього на мить їй здалося, що Артем усміхнувся. Проте, вона не була впевнена. Його обличчя знову стало суворим та непроникним. — Це лише версія. Ніхто точно не знає, чому Дем’ян Малеш залишив маєток Олені Рудницькій. — На мить він замовк. — У Дем’яна і його дружини Аделії була дочка Катруся. І формально вона мала успадкувати маєток. Однак дівчина померла у віці вісімнадцяти років від запалення легень. Інших наступників не було. Тож будинок перейшов до двоюрідного брата Дем’яна — Стефана Боршоша, мого прадіда.

— Тобто спадкоємцем маєтку мали бути ви, а не ми з мамою?

Запанувала мовчанка. Їхні погляди перетнулися у дзеркалі. Вони якраз проїжджали вузькою дорогою через ліс. Різка думка прорізала їй мозок — а що як він захоче позбавитися від неї зараз, як від конкурентки на спадок. Ніхто і ніколи не знайде її тут. Вона нервово ковтнула слину. Від тривоги їй перехопило подих. Марта поспішно відвела погляд, сподіваючись, що він не здогадався про що вона думає.

— Так, спадкоємцем був я. Але я б все одно його продав. Я займаюся тим, що купую старовинні будівлі, реставрую їх і продаю. І цей маєток не став би виключенням. Власне, саме через мою роботу ми й знайшли заповіт, — у відповідь на німе запитання продовжив розповідати чоловік. Марта відмітила, що у нього приємний низький оксамитовий голос. — Реставрували кабінет й знайшли вбудовану у стіл скриньку, де знаходилися заповіт і любовні листи Дем’яна та Олени.

— Ви могли сховати заповіт, — вирвалося в Марти. — Ми з мамою все одно нічого не знали про маєток. 

— Я таким не займаюсь, — різко відповів чоловік. 

До маєтку вони їхали мовчки.

 

Почалася злива. Дорогу розмило. Джип кидало зі сторони в сторону на поворотах. Колеса вгрузалися в землю, від чого авто ревіло, наче звір, який готується до бою. На дворі помітно потемнішало, хоча був ще ранок. Небо вкрилося товстим сірим шаром. Марта втиснулася в шкіряне сидіння. Природа, яка на вокзалі здавалася їй такою, що захоплює дух, зараз лякала. Крізь зливу проглядалися лиш темні обриси дерев. Від вікон віяло холодом. 

Через пів години вони виїхали з лісу на зелену галявину. З двох сторін її огортали густі ліси на схилах, а посередині возвеличувався старовинний маєток. У Марти виникло неясне відчуття, що все це вона десь вже бачила. Дівчина спробувала розгледіти ще щось крізь вікно, однак густі патьоки дощу заважали.

— Весною тут таке часто буває, — заглушив двигун й повернувся до неї Артем. — Парасольки немає. Ось тримайте дощовик. Накиньте. Так менше намочитеся поки ми добіжимо до будинку.

Дівчина слухняно одягнула плаща. 

— Пропоную бігти зараз, доки злива не посилилася.

Марта кивнула. Вона вискочила з машини й на мить заклякла. Смарагдові схили з двох боків від галявини частково вкриті туманом. Здається саме такі їй сьогодні наснилися. Виникло відчуття, що це жива, вогка структура, що дихає. Вона готова поглинути того, хто необачно ступить на її територію. Марта судомно вдихнула. Повітря таке вологе й сире, що це зробити важко. Холодні краплі обпікають обличчя й руки. Сирість проникає крізь шкіру. Здається дістає до самих кісток. Дівчина перевела погляд на маєток: двоповерхова будівля з каменю холодного сірого відтінку, темні пусті вікна. По спині пробігли сироти. У вікні в лівому крилі маєтку промайнула постать. Марта придивилася, але вже нікого не було.

“Ну то й що. Може там чиясь кімната. Тут же живуть люди”. — Дівчина сильніше натягнула капюшон на обличчя й побігла до будинку.

 

Вона промчала через галявину й по сходах, штовхнула важкі дерев’яні двері. Забігла всередину. Хотіла їх закрити й налетіла на Артема.

— Я сам зачиню. — Чоловік зайшов й натиснув на вимикач. — Корделіє! Варваро!

Марта зняла дощовик. Струшуючи з себе краплі, вона з цікавістю роззиралася навколо. Кам'яна підлога віддавала холодом. На другий поверх вели сходи зі старовинними поруччями. Дівчина підняла очі вгору — хол освітлювала скляна люстра з сотнею лампочок, які створювали ефект мерехтіння. Блимке світло блукало стінами та підлогою, надаючи приміщенню загадковості. Стіни, оббиті деревом, були рясно завішені картинами з зображенням жінок і чоловік у старовинному вбранні — вишитих хустках, жилетках, вишиванках. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍