Рейва Морель - Осквернена клятва, Рейва Морель

Велорія повільно зачинила книгу.

— І що ти зробиш із цією правдою, якщо вона виявиться страшнішою за твої найгірші кошмари?

— Мені байдуже. Я повинна знати.

Мачуха вдивлялася в неї довго, немовби зважуючи на терезах невидимого рішення. Врешті зітхнула.

— Добре. — Її голос був тихий, але від нього пробіг мороз по шкірі. — Я розповім тобі…

Велорія нахилилася вперед, її обличчя в напівтемряві здалося ще більш похмурим.

— Але пам’ятай, Арелін: не кожна істина приносить полегшення. Деякі лише відкривають двері, які краще було б ніколи не відчиняти.

Велорія на мить замовкла, її пальці несвідомо торкнулися срібного кільця на руці. Вогні свічок відбивалися в її очах, і Арелін відчула, як щось холодне стискає їй груди.

— Я розповім тобі про твоїх батьків.

Її голос був м’який, але в ньому чулася дивна напруга.

— Вони були винятковими людьми. Їхня любов... була сильнішою за всі заборони.

— Заборони? — перепитала Арелін, відчуваючи, як напруга наростає.

Велорія подивилася на неї довгим, важким поглядом.

— Вони не були простими смертними. Вони поєднали те, що ніколи не мало бути єдиним.

Арелін завмерла.

— Що ти маєш на увазі?

Велорія глибоко вдихнула, ніби збиралася сказати щось, що не можна було взяти назад.

— Твій батько був демоном, Арелін. Твоя мати — ангелом.

Повітря в кімнаті стало важким, а серце Арелін пропустило удар.

— Що?

— Ти — не просто людина. Ти — дитя двох світів. Породження світла і темряви. Метис, якого не мало бути.

Вона не могла дихати. Не могла ворухнутися.

— Це неможливо…

— І все ж ти існуєш.

Світ ніби захитався під ногами Арелін.

Вона зробила крок назад, стискаючи руки в кулаки.

— Це… це просто легенди! Це…

— Це правда. — Велорія дивилася на неї майже з жалем.

— Але чому ти кажеш мені це тільки зараз?!

— Бо правда — це тягар, Арелін. І я не хотіла класти його на твої плечі, знаючи про той жах, який може принести твоя кров. Я сподівалася, що ти ніколи не зіштовхнешся з цією істиною.

— Жах?

Велорія кивнула.

— Сила, що тече в тобі, нестабільна. Ангели і демони — вічні вороги. А ти… ти — ходяче порушення рівноваги. Якщо ти не знайдеш балансу, ця сила знищить тебе.

Тепер уже не тільки її серце билося швидко — у самій кімнаті ніби змінилося повітря.

— Я… я не знаю, що мені з цим робити.

— Ти повинна бути гідною своєї спадщини, — різко сказала Велорія, її голос став жорсткішим. — Якщо ти втратиш контроль, ніхто не зможе тебе зупинити.

Слова опали на плечі Арелін, наче крижані кайдани. Вона більше не могла тут залишатися.

Її кроки луною відбивалися у темних коридорах. Вона вийшла з маєтку, вдихнувши нічне повітря, і пішла геть, не розбираючи дороги.

Ліс огорнув її, ховаючи у своїй тиші.

Вона не знала, скільки пройшла, перш ніж відчула це знову.

Холодний, пильний погляд, що пронизував її спину.

Арелін різко зупинилася і озирнулася.

У тінях дерев стояв чоловік. Його очі сяяли крижаною гостротою, а в його поставі було щось лякаюче знайоме.

Вона бачила його раніше.

І тепер він прийшов за нею.

Чоловік повільно ступив вперед, виходячи з тіні дерев. Арелін завмерла, серце гучно вдарилося об ребра. Світло місяця ковзнуло його блідою шкірою, розкриваючи високий силует у чорному плащі. Довге темне волосся спадало на плечі, а очі, насичено-зелені, мов глибокі хащі, спалахували у темряві, ніби пронизували її наскрізь.

— Ти прийшла, — його голос був низьким, майже шовковим, але в ньому бриніло щось незрозуміле, щось, що змушувало кров у жилах згущуватися.

— Хто ти? — запитала вона, намагаючись не видати страху.

— Ліціан.

Ім'я лягло важким каменем на її думки. Невідоме, але водночас знайоме.

— Що тобі потрібно?

Чоловік нахилив голову, куточки його губ ледь смикнулися.

— Питання не в тому, що потрібно мені, Арелін. Питання в тому, що потрібно тобі.

Її очі звузилися.

— І що ж?

— Відповіді.

Вітер шелестів у кронах, змушуючи листя шепотіти щось нерозбірливе.

— Ти мусиш дізнатися правду про себе, — продовжив він. — Про свою силу. Навчитися її контролювати, поки вона не знищила тебе.

Серце пропустило удар. Вона не хотіла цього слухати. Відчувала, що якщо дозволить його словам прорости всередині, дороги назад уже не буде.

— Чому тобі не байдуже? — запитала вона, напружуючи пальці.

— Бо колись я вже бачив, що буває, коли подібну силу залишають без нагляду. — Він зробив ще один крок вперед, і тепер вони стояли так близько, що вона могла відчути ледь помітний запах диму й кориці. — Я знаю, що ти зараз відчуваєш. Невідомість роз’їдає тебе зсередини. Я можу допомогти, якщо ти дозволиш.

Його голос був спокусливий, майже лагідний, але в ньому ховалося щось хижакувате.

Її розум протестував. Чому вона мала йому довіряти? Чому цей чужинець говорив так, ніби знав про неї більше, ніж вона сама?

Їй слід відмовитися. Це було б розумно, безпечно.

Але хіба була в неї ще безпека?

— А якщо я відмовлюся?

Його зелені очі спалахнули в місячному світлі.

— Тоді я чекатиму. Бо рано чи пізно ти все одно прийдеш до мене.

Вона стиснула губи.

Може, він помилявся?

Може, ще не пізно все кинути й бігти, поки не втягнулася в це глибше?

Та хіба вона не відчувала, як щось усередині неї вже зробило вибір?

Тиша розтягнулася між ними. Арелін глибоко вдихнула, ніби збиралася стрибнути в крижану воду.

— Добре, — прошепотіла вона.

Ліціан простягнув руку.

Вона вагалася.

Її пальці ледь торкнулися його долоні, і в ту ж мить тілом пробіг електричний розряд.

Щось невидиме клацнуло в повітрі.

Відтепер усе зміниться.