Рейва Морель - Осквернена клятва, Рейва Морель

Ранок не приніс полегшення, а лише новий тягар, який важив на її грудях, ніби камінь, що стискає серце. Сон не дарував спокою — кошмари, як темні сплетіння, увійшли в її думки, розмиті й туманні, мов тіні в густій темряві. Відчуття небезпеки не полишало її, ніби тінь слідкувала за кожним її кроком.

Арелін відкрила очі. Вона була в кімнаті Велорії. Простір навколо здавався тісним і важким, наче повітря наповнене непевністю. Вона встала, безсило сперлася на підвіконник і подивилася у вікно. За ним розстилалася величезна темна прірва лісу, що огортала маєток Велорії. Ліс здавався глибшим, холоднішим, ніж учора. Тіні дерев ворушилися, ніби живі, і Арелін не могла позбутися відчуття, що хтось або щось стежить за нею з-за їхніх густих гілок.

Вона зробила глибокий вдих, щоб прогнати цей страх, і одягнулася, зачепивши волосся в високий хвіст. Вчорашня ніч залишила надто багато запитань, на які треба було знайти відповіді. Тож вона вирушила шукати їх.

Перш за все — Міра.

Може, подруга побачила більше. Може, вона розуміла те, чого сама Арелін боялася. Її серце билося швидше, коли вона підійшла до дверей саду. Пройшовши коридором, вона нарешті побачила Міру, яка, похилившись над квітами, мляво перебирала стебла. Вона навіть не помітила, як її руки тремтіли.

Арелін зупинилася на мить, відчуваючи, як груди стискаються від тривоги.

— Міро, як ти? — запитала вона тихо.

Подруга здригнулася й повернула голову. Її обличчя було блідим, а в очах горіли тіні страху, який, здавалося, не покидав її навіть після того, як небезпека минула.

— Я… я в порядку, — прошепотіла Міра, намагаючись усміхнутися. Посмішка була крихкою, як тонке скло.

Арелін підійшла ближче, спостерігаючи за її рухами, які ставали все більш механічними. Вона відчула, як серце стиснулося.

— Ти щось приховуєш, — сказала вона, не в змозі приховати власну тривогу.

Міра опустила погляд, стискаючи пальці на стеблах квітів, ніби це могло допомогти їй відчути контроль.

— Я знаю, що ти налякана, — продовжила Арелін, її голос був м'яким, сповненим турботи. Вона простягнула руку і обережно торкнулася плеча подруги. — Але я ніколи не заподію тобі зла.

Міра подивилася на неї, і в її очах знову заблищали сльози.

— Я знаю, — промовила вона крізь важкий подих. — Але, Арелін… Я бачила…

Її голос обірвався, а погляд став далеким, немов загубленим у темряві, яку вона не могла забути.

— Я бачила, як це вирвалося назовні. Це було… Це було страшно.

Міра відступила на крок, ніби між ними виникла невидима стіна. Вона поглянула вниз, і слова, які вона повинна була сказати, все одно повисли в повітрі.

— Ти могла вбити нас усіх.

У ці слова Арелін не сумнівалася. Вона знала, що її сила, навіть непомітно для неї, може стати смертельною. І це була її найбільша тривога.

Вона знову закрила очі, щоб стримати себе, і зробила глибокий вдих.

— Я намагаюся, — сказала вона, голос її був тихим, але твердим. — Я намагаюся контролювати це. Але…

— Ти повинна щось зробити, — перебила її Міра, її голос не несе звинувачення, лише неймовірний страх. — Інакше…

Вона не договорила, але погляд її був твердим, як лезо.

Арелін зрозуміла. Міра мала рацію. Якщо вона не навчиться контролювати свою силу, це зруйнує все навколо, тих, хто їй дорогий. І найгірше — зруйнує її саму.

Вона важко зітхнула і витерла долоні об сукню.

— Ось чому я тут. Я хочу, щоб ти допомогла мені.

Міра поглянула на неї здивовано, на її обличчі відбивалася боротьба між сумнівом і бажанням допомогти.

— Я? Але як?

Арелін твердо глянула на подругу, в її очах була відчайдушна рішучість.

— Ти бачила більше, ніж я. Ти знаєш більше. Навіть дрібниці можуть бути важливими.

Міра затримала погляд, схиливши голову.

— Я не знаю, чи це буде корисним… Але вчора, коли ти… змінилася, я відчула щось дивне.

Арелін застигла, кожне слово тепер здавалося важким, немов вагоме каміння.

— Що саме?

Міра знизала плечима, спогади поверталися до неї, але вона не могла все пояснити.

— Якби я була сліпою, я б усе одно відчула. У повітрі щось змінилося. Все ніби на мить застигло. Немов я була свідком чогось надзвичайного, і це… це не можна було забути.

Арелін знову затримала подих, її серце стало важким від цього відкриття.

— І ще…

Міра ще раз знизала плечима, немов намагаючись знайти відвагу, щоб сказати те, що її турбувало найбільше.

— Я бачила її. Велорію. Вона стояла в тіні й дивилася на тебе так, як…

Вона знову опустила погляд, немов боялася своїх слів.

— Як на загрозу.

Ці слова вдарили в Арелін, і холод пробіг її тілом. Всі сумніви і тривоги знову повернулися, мов шторм, що здійнявся знову.

Велорія… 

Щось у ній заворушилося, важке й невідоме.

Вона повинна дізнатися правду.

Бо з кожним днем вона відчувала: часу в неї дедалі менше.

Арелін знайшла мачуху в бібліотеці, де панувала напівтемрява. Густі оксамитові портьєри затуляли вікна, не дозволяючи денному світлу проникати всередину. Повітря було важке від запаху старовинних книг, воскових свічок і чогось ледь вловимого — чогось, що змушувало серце Арелін битися швидше.

Велорія сиділа за різьбленим столом, її бліді пальці торкалися шкіряної палітурки древнього манускрипту. Вона навіть не підняла погляду, коли Арелін увійшла.

— Ти щось хочеш, Арелін? — її голос був рівним, майже байдужим, та в ньому ховалася прихована загроза.

Арелін стиснула кулаки, намагаючись приборкати гнів.

— Я хочу поговорити з тобою про моє минуле.

Велорія повільно підняла очі, і її темний погляд зустрівся з поглядом Арелін.

— Ти вже чула все, що тобі слід знати.

— Брехня.

Велорія стисло всміхнулася, немовби чекаючи цього.

— Обвинувачення без доказів — це ознака слабкості, дитино.

— Я відчуваю, що ти щось приховуєш, — наполягала Арелін, не дозволяючи собі відступити. — Я більше не дитина, Велоріє. Я хочу знати правду.