Сніжана Якимчик - Клеймо нареченої , Сніжана Якимчик

Я спостерігав, як вона стоїть переді мною, тремтячи від злості. Її груди швидко здіймалися, а руки були стиснуті в кулаки. Вона ненавиділа мене в цю мить. Кожен її подих, кожен нервовий рух кричав про це.

І чомусь це мене розважало.

Я очікував, що вона злякається. Що вона схилить голову й мовчки прийме свою долю, як це робила більшість жінок у її становищі. Але ні. Вона була бунтаркою. Маленькою, безпомічною, але все ж бунтаркою.

Це було цікаво.

Я бачив, як її губи здригаються, наче вона шукає правильні слова, щоб знищити мене поглядом і гострим язиком. Але слів не знайшлося.

– Ти ще не зрозуміла, в якій ситуації опинилася, – промовив я повільно, вдивляючись у її очі.

Вона підняла підборіддя, ніби кидала мені виклик.

– А ти не зрозумів, що я не збираюся тобі підкорятися?

Я ледь стримав сміх. Вона була справді наївною, якщо думала, що цей протест має значення.
Нехай поки що вірить у свою силу. Це навіть цікавіше.

Я ступив до неї ближче, майже стираючи відстань між нами.

– Подобається тобі це чи ні, але ти вже моя, – прошепотів я, дивлячись, як її зіниці розширюються. – І чим швидше ти це приймеш, тим легше тобі буде.

Її губи здригнулися.

Я усміхнувся й обережно торкнувся пальцями її підборіддя, змушуючи подивитися на мене.

– Не бійся мене, Еліано, – додав я тихо. – Але й не випробовуй моє терпіння.

Я бачив, як її гордість бореться зі страхом.

Вона ще не знає, що ця гра вже почалася. І що я в ній – єдиний переможець.