Сніжана Якимчик - Клеймо нареченої , Сніжана Якимчик

2

Даміан

Світ тримається на силі. І той, хто має її, диктує правила.

Я знав це змалку. У світі, де слабкість карається, а довіра – це лише привід встромити ніж у спину, я виріс швидше, ніж належало. Мій батько був жорстокою людиною, але саме завдяки йому я став тим, ким є зараз. Я не вірю в випадковості, не сподіваюся на долю. Усе, що в мене є, я взяв своїми руками.

Угода з Родріго Беленом була питанням часу. Його бізнес слабшав, вплив падав, і він знав, що без мене його імперія не протримається. Я міг би просто забрати все собі – без переговорів, без фальшивих усмішок за столом, але іноді варто грати в довгу гру.

Шлюб із його донькою? Це був лише черговий хід.

Я не прагнув одруження. Жінки – це задоволення, але не більше. Вони занадто емоційні, занадто непередбачувані. Але Белен віддав свою доньку мені, як черговий актив, і я прийняв цю угоду без жодного сумніву.

Ще до зустрічі з нею я уявляв, якою вона буде: зухвала, зіпсована дівчинка, яка виросла в золотій клітці, розбещена багатством і увагою.

Але коли я побачив її, вона змусила мене затримати погляд довше, ніж я планував.

Еліана Белен.

Біляве волосся спадало м’якими хвилями, відтіняючи її світлу шкіру. Великі очі здавалися майже кришталевими – холодні, напружені, повні виклику. Тонкі риси обличчя, ідеальні, неначе вирізьблені найкращим скульптором. Вона виглядала тендітною, майже порцеляновою, але в її погляді не було ні сліпого страху, ні звичної для таких, як вона, удаваної покірності.

Вона зустріла мій погляд прямо, без тіні слабкості.
Це мене роздратувало.

Вона – частина угоди. Її місце – поруч зі мною, але не як рівної.

А вона навіть не намагалася схилити голову.

Цікаво.

– Ти станеш дружиною Даміана, – сказав її батько, а я спостерігав за нею, вивчаючи реакцію.

Вона стиснула пальці, але не втратила контроль.

Маленька принцеса вирішила грати в сильну?

Що ж, буде цікаво подивитися, скільки часу їй знадобиться, щоб зрозуміти, що в цій грі переможець лише один. І це не вона.

Тиша за столом стала задушливою. Еліана все ще сиділа прямо, здавалося, навіть не кліпала, поки обмірковувала почуте.

– Це абсурд, – нарешті промовила вона, її голос прозвучав рівно, без тремтіння. – Ви вирішили продати мене, як товар?

Я всміхнувся. Вона мене розважала.

– Не товар, – повільно сказав я, граючись кришталевим бокалом у руках. – Скоріше… цінний внесок у майбутнє.

Еліана звузила очі.

– Ви думаєте, що можете просто так вирішити за мене?

Я нахилився вперед, спираючись на стіл, і вперся поглядом у неї.

– Не думаю. Я знаю.

Я бачив, як її пальці міцніше стискають серветку, як щелепа напружується, ніби вона стримувала бажання розбити щось об цей довбаний стіл.

– Батьку… – вона повернулася до Родріго, і в її голосі з’явилася гостра нотка. – Скажи, що це жарт.

Але Белен навіть не підняв на неї погляду, спокійно доїдаючи стейк.

– Це вирішено, Еліано, – сказав він тоном, який не припускав заперечень.

Вона різко вдихнула, наче тільки зараз усвідомила всю безвихідь ситуації.

– Мені начхати на твоє рішення! – Її голос зірвався, і я бачив, як вона бореться сама з собою, намагаючись не піддатися емоціям.

Я заплескав у долоні.

– Браво, принцесо. – Я посміхнувся, спостерігаючи, як у її очах спалахнула злість. – Гарний виступ. Але давай будемо чесними… У тебе немає вибору.

Вона з ненавистю подивилася на мене.

– Ви мені огидні.

Я відкинувся на спинку крісла, спокійно сьорбнув вина й усміхнувся ширше.

– Звикай. У нас попереду все життя.

Я очікував від неї опору, але не до такої міри.

Еліана підскочила зі свого місця, ледь не зачепивши бокал, що хитнувся на столі. Очі її палали гнівом, щоки почервоніли, а груди швидко здіймалися від важкого дихання.

– Ви всі збожеволіли! – вигукнула вона, її голос розітнув простір, мов удар батога. – Ви не маєте права так чинити зі мною!

Белен, що досі залишався незворушним, повільно підвів на неї погляд. Його обличчя раптово потемніло.

– Сядь. Зараз же.

Але вона не підкорилася. Навпаки, підійшла до батька ближче, стиснувши кулаки.

– Ти віддаєш мене людині, яку я навіть не знаю! – її голос тремтів, але не від страху, а від неконтрольованої люті. – Як ти можеш?!

– Я сказав, сядь! – гаркнув він, і тепер його тон не залишав простору для сумнівів. Він був злим. Справді злим.

Белен підвівся, і я побачив, як його пальці напружилися. Він був не з тих, хто довго терпить.

Я знав цей погляд. Ще секунда – і він її вдарить.

Моя рука виявилася швидшою.

Я схопив її за зап’ястя і різко потягнув до себе, змушуючи відірватися від батька й подивитися мені в очі.

– Досить, – м’яко, але твердо промовив я.

Еліана опиралася, смикнулася, але мій хват не дозволяв їй вирватися. Вона була гарячою, наче полум’я, що от-от вийде з-під контролю.

– Відпусти мене! – прошипіла вона.

Я подивився на Белена й спокійно промовив:

– Думаю, на сьогодні вистачить. Я сам з нею поговорю.

Белен ще мить дивився на мене, а потім кивнув і сів назад у крісло, знову беручи в руки виделку.

Я повернувся до Еліани, що задихалася від злості.

– Ідемо, принцесо, – прошепотів я їй на вухо, нахиляючись так близько, що відчув, як вона здригнулася.

Я потягнув її за собою, не відпускаючи. Вона бунтувала, виривалася, але я навіть не докладав зусиль, щоб її стримати. Вона була слабкішою – і ми обоє це знали.

Коли двері за нами зачинилися, я відпустив її.

– Ти поводишся, як неслухняна дитина, – сказав я, схрещуючи руки на грудях.

– А ти поводишся, як тиран, – виплюнула вона, дивлячись на мене так, наче хотіла вбити поглядом.

Я усміхнувся.

– Не змушуй мене тебе вчити, принцесо. Тобі не сподобається, яким буде цей урок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍