Alina Pero - Агент Купідон, або Несподіване кохання Саші, Alina Pero

Знаєте, як виглядає людина, якій щойно повідомили, що їй доведеться переступити через свої страхи та здоровий глузд? Ось вона — я, Саша, яка сидить у кафе, судомно тримаючи чашку гарячого шоколаду, і сподівається, що цей день можна просто переспати та забути.

Переді мною розслаблено сидів Кирило — самопроголошений «Агент Купідон», який тепер офіційно став моїм тренером із сердечних питань. І ось він дивиться на мене з хитрою усмішкою, і я вже точно знаю: нічого хорошого зараз не почую.

— Ну що, готова до першого завдання? — невимушено запитує він, крутячи ложку між пальцями.

Я звузила очі.

— Залежить… Що це буде?

Кирило нахилився ближче, ніби розповідав якусь велику таємницю.

— Дрібничка. Підійди до будь-якого чоловіка в цьому кафе і скажи йому щось приємне.

Я так різко вдихнула, що ледь не вдавилася власним повітрям.

— Що?! Просто так?

— Так, бажано, щоб це був комплімент. Наприклад: «У вас чудова посмішка» або «Ви сьогодні виглядаєте дуже стильно».

— Ні, ні і ще раз ні! — Я судомно стиснула чашку, як ніби вона могла захистити мене від цієї дикої ідеї.

— Так, так і ще раз так, — незворушно відповів Кирило. — Якщо ти не можеш сказати незнайомцю щось приємне, як ти плануєш говорити з Ярославом?

Ах, Ярослав… Це ім’я повернуло мене до реальності. Чорт, а він мав рацію.

Я повільно обвела поглядом кафе і помітила чоловіка в чорному светрі біля барної стійки. Він мирно чекав на свою каву й нічого не підозрював. Окей, просто скажу й утечу.

Я піднялася й рушила до нього, намагаючись не думати про те, що мої коліна перетворилися на желе.

— В-вибачте… — я прокашлялася, бо мій голос зрадницьки здригнувся.

Чоловік повернувся до мене й здивовано підняв брови.

— Так?

— У вас… дуже гарний светр!

О, Боже. Я щойно зробила це.

Чоловік кілька секунд розглядав мене, а потім усміхнувся.

— О, дякую! Моя сестра вибирала, вона у нас спец у стилі.

— Вона має чудовий смак! — я пробелькотіла й, не чекаючи відповіді, метнулася назад до свого столика, відчуваючи, як горять мої щоки.

Кирило спостерігав за всім цим дійством з розваженим виглядом.

— Не ідеально, але ти молодець, — підморгнув він. — А тепер наступне завдання.

Я зітхнула.

— Це ще не все?..

— О ні, це тільки початок. Тепер ти маєш затримати зоровий контакт із незнайомцем хоча б на п’ять секунд.

— Ти серйозно?!

— Абсолютно.

Я роззирнулася по кафе, відчайдушно шукаючи жертву. За сусіднім столиком сидів чоловік, занурений у телефон. Окей. Просто подивлюся на нього й не відведу погляд. Що може піти не так?

Я набрала в легені повітря й утупилася в нього.

Одна секунда.

Дві.

Три.

Чоловік підняв голову… і наші погляди зустрілися.

Чорт-чорт-чорт.

Він нахилив голову, мовляв, «Ви щось хотіли?».

Я тут же відвернулася, вчепившись у чашку, ніби від цього залежало моє життя.

Кирило вибухнув сміхом.

— Рекорд! Цілих три секунди!

— Це було жахливо, — пробурмотіла я, ховаючи обличчя в долонях.

— О, ти ще не знаєш, що таке жахливо, — хмикнув він.

Я скосила на нього підозрілий погляд.

— Що ти ще придумав?

— Завтра твоє перше «бойове завдання» — підійти до Ярослава й заговорити з ним.

Здається, мій організм вирішив вимкнутися.

— Я ще не готова!

— Ти будеш готова, — впевнено сказав Кирило. — Довірся своєму агенту Купідону.

Я закотила очі. Що ж, раз я вже вплуталася в цю авантюру, то назад дороги немає…