Емелі Норвен - Секрет успішної жінки , Емелі Норвен

Нездійсненні мрії чи просто страх?

Чому всі навколо так бояться змін? Чому будь-яка ідея про велике життя здається чимось нереальним? Вона ловила себе на думці, що теж починає сумніватися. Але якщо не зараз, то коли?

Її мрії завжди були більшими за той світ, у якому вона жила. Вони здавалися людям навколо не просто смішними, а неможливими.

Вона мріяла про те, що колись стоятиме на сцені перед тисячами людей і говоритиме їм про силу духу, про боротьбу, про віру в себе. Вона бачила це у своїй уяві так чітко, що часом здавалося, ніби це вже сталося. Вона уявляла, як її слова змінюють людей, як ті, хто колись сумнівався в собі, виходять із зали з вогнем в очах. Її голос лунав у їхніх серцях, змушуючи їх повірити, що вони здатні на більше.

Вона мріяла про власну справу, велику, значущу. Їй не хотілося просто заробляти гроші — вона хотіла створити щось, що змінюватиме життя людей. Вона уявляла себе власницею великої компанії, яка відкриває можливості для тих, хто ніколи не мав шансів. Вона бачила себе жінкою, яка сидить у своєму офісі з панорамними вікнами, приймає важливі рішення, веде переговори з найвпливовішими людьми цього світу.

Вона мріяла подорожувати світом не як турист, а як людина, яка пізнає культуру, людей, історію. Вона хотіла побачити Париж не просто для фото біля Ейфелевої вежі, а щоб відчути місто, його ритм, його душу. Вона хотіла відвідати Нью-Йорк і прогулятися його вулицями так, ніби вже давно тут живе. Вона уявляла себе десь на березі океану, у маленькому будиночку, де вона пише книгу, яка стане бестселером, яка надихне тисячі жінок по всьому світу.

Але найсміливіша її мрія була про свободу. Свободу бути собою. Не жити за правилами інших, не обмежувати себе рамками суспільства. Вона мріяла прокидатися вранці і знати, що кожен її день належить тільки їй, що вона не працює заради грошей, а створює своє життя так, як хоче.

Вона говорила про свої мрії лише вголос лише інколи — коли була впевнена, що її не висміють. Бо щоразу, коли вона ділилася ними з оточенням, чула лише сміх і фрази на кшталт: «Та ти що, це не для нас», «Спустися на землю», «Життя — це не казка».

Вона усміхалася, але всередині відчувала, що ніколи не пробачить собі, якщо стане такою ж, як вони. Її мрії здавалися всім неможливими, але вона знала: неможливе — це лише те, що ми боїмося спробувати.

Вона довго відчувала, що її життя у цьому містечку — лише тимчасова зупинка. Вона дивилася на людей навколо і бачила, як вони застрягають у рутині, як їхні мрії з роками перетворюються на спогади про те, чого вони так і не зробили. Вона не могла цього допустити.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍