Напрієнко Андрій - Пустота, Напрієнко Андрій

Ледь помітний рух.

— Стій, — тихо промовив він.

Він повільно опустився за купу розбитої цегли, тягнучи Артема вниз.

— Дивись.

Артем витер спітніле чоло й напружився.

У темному вікні знову майнув силует.

— Чорт… — тихо видихнув він.

Максим стиснув рушницю.

— Рейдери.

Його серце билося частіше.

Щось підказувало йому: вони потрапили у пастку.

Максим стиснув рушницю міцніше, його очі не відривалися від темного вікна. Тінь зникла, але відчуття пастки лише посилилося. Вітер завивав між руїнами, несучи пил і дрібне сміття, що хрустіло під ногами.
— Що робимо? — прошепотів Артем, його голос тремтів. Він притиснувся до купи цегли, стискаючи автомат так, що кісточки побіліли.

— Тихо, новачку, — буркнув Максим, оглядаючи вулицю. — Слухай і рухайся за мною. До мосту недалеко, але вони вже знають, що ми тут.

Артем ковтнув, кивнувши. У його очах блищав страх, але він тримав компас у лівій руці, ніби той міг указати вихід із цього пекла.

Максим повільно підвівся, тримаючи рушницю напоготові.

— Крок за кроком, Артеме. І не шуми, якщо не хочеш, щоб нас порвали на шматки.

Вони рушили вздовж стіни, пригнувшись, намагаючись злитися з тінями. Кожен звук — скрип бетону, шелест вітру — здавався гучнішим за постріл. Максим чув, як дихає Артем позаду, — швидко, уривчасто, як загнаний звір. Він кинув погляд через плече: новачок тримався, але його руки тремтіли.

— Максиме, — прошепотів Артем, — а якщо вони нас окружили?

— Тоді стріляй влучно, хлопче, — відрізав Максим. — Бо я не збираюся тягати твій труп через міст.

Раптом із-за рогу виринула ще одна тінь — висока, закутана в пошарпані лахміття, що гойдалися на вітрі, мов пісчана туніка. Маска блиснула в сутінках, приховуючи обличчя. Рейдер завмер на мить, ніби принюхуючись, а потім зник за уламками машини.

— Бачив? — видихнув Артем, його голос зірвався.

— Бачив, — Максим стиснув зуби. — І це тільки початок. Біжимо!

Вони рвонули вперед, ноги гупали по розбитому бетону. Міст уже виднівся попереду — темна бетонна смуга над отруєним Дніпром, що розділяв Лівий і Правий береги. Але тіні множилися: ще двоє Рейдерів виринули з бічної вулиці, їхні рухи були швидкими, майже нелюдськими. За мить їх стало п’ятеро — невловимі примари Пустоти, що скрадалися за здобиччю.

— Вони скрізь! — Артем спіткнувся, але Максим схопив його за плече й потягнув далі.

— Тримай автомат, новачку! Скільки патронів?

— Три магазини, — прохрипів Артем, його очі бігали від тіні до тіні.

— Знімай із запобіжника, — наказав Максим. — Міст — наш шанс. Вони не люблять центр міста.

В цей момент один із Рейдерів, наче вичікував свого часу, вискочив з-за укриття і, миттєво кинувшись на Артема, повалив його на землю. Новачок не встиг навіть зреагувати — його крики заглушило напружене повітря, що вибухало від звуків боротьби. Артем тільки встиг спробувати захистити себе, коли руки Рейдера уже стиснули його, а автомат вислизнув із рук і застряг у пилу.

Максим миттєво зорієнтувався, чітко аналізуючи ситуацію. Рушниця — занадто небезпечна для таких умов. Уміння і холодний розрахунок перемогли інстинкти. Він не роздумуючи витягнув пістолет і зробив кілька швидких пострілів. Куля точно влучила в голову Рейдера, і той, із глухим стуком, впав на землю, відпустивши Артема. Той ще лежав, намагаючись відновити дихання, не встигши зрозуміти, що сталося.

— Вставай, хлопче! — гаркнув Максим, підбігаючи.

Артем піднявся, кашляючи, але замість бігти зупинився над тілом.

— Що ти робиш? — крикнув Максим, тримаючи пістолет напоготові.

— Хочу знати, хто вони, — Артем простягнув руку до маски, його голос тремтів від страху й цікавості.

Але Артем не слухав. Він зірвав маску. Під нею ховалося спотворене обличчя, ніби обпалене жаром: шкіра зморщена, потріскана, мов застиглий віск у гримасі. Червоні, тьмяні очі без зіниць лишалися заплющеними. Артем завмер, дихання обірвалося, аж раптом очі розплющилися — мертвий блиск пронизав його. Рейдер сіпнувся, рука блискавично стиснула горло Артема й крутнула. Хрускіт шиї різонув, як тріск гілки. Артем упав, компас покотився по бетону, а очі застигли в жаху.

Максим побачив, як голова новачка неприродно вивернулася, і кров ударила в скроні. Він скинув пістолет, схопив помпу з плеча й вистрілив — картеч із гуркотом розірвала голову Рейдера, розкидавши шматки сірої плоті й червоних прожилок по землі. Тварюка обм’якнула, але звук пострілу прокотився луною, ніби сигнал.

Максим рвонув до Артема, його чоботи хрустіли на уламках. Він упав на коліна біля тіла, дихаючи важко. Компас лежав поруч, стрілка гойдалася, ніби шукаючи втрачений напрямок. Максим торкнув шию Артема — пульсу не було. "Дурень," — подумав він, але горло стисло від чогось іншого. Оглянувшись, він помітив рух: з-за іржавих машин виринали тіні — ще п’ятеро Рейдерів, закутаних у пошарпані туніки, наближалися стрімко, мов зграя вовків. Їхні маски блищали в сутінках, а кроки були майже беззвучними.