Напрієнко Андрій - Пустота, Напрієнко Андрій

— МААААКС!!!

Герман, тримаючи її на руках, стиснув сильніше, не даючи рвонути назад. Її тіло тремтіло від істерики, вона билась у його руках, але рана в боці різала, як ніж. Сльози текли по її обличчю, змішуючись із пилом, кожен крик виривався з глибини душі:

— Я його не залишу!

Герман стиснув зуби, його голос був хрипким, але твердим:

— Він знав, що робить, Кіро! Він знав…

Він не відпускав, тримаючи її міцно, хоч власні руки тремтіли від напруги. Кіра чіплялась за нього судомними рухами, але сил не вистачало — відчай душив її, як дим. Герман знав: вони мусять вижити — заради Максима, заради всіх.

Позаду пролунали важкі кроки. Діма й Арсен наблизились повільно, їхні силуети темніли на тлі палаючих руїн. Вони зупинились, дивлячись на базу, що згорала, — очі порожні, ніби не вірили в те, що сталося. Аліна підійшла першою, її обличчя — маска болю й рішучості. Вона бачила стан Кіри й знала: слова тут зайві.

Мовчки вона поклала руку на плече Кіри, обіймаючи її. Тепло її дотику пронизало тремтіння, і Кіра завмерла на мить, ніби вчепившись у цей якір. Її дихання стало рівніше, але очі все ще горіли відчаєм.

— Ми всі тут, Кіро, — шепнула Аліна, її голос був тихим, але пронизливим. — Він зробив це заради нас. Заради тебе.

Арсен і Діма стояли осторонь, їхні обличчя — похмурі, задумливі. Часу на слова не було, і вони мовчали, даючи Кірі простір. Діма ступив ближче, його голос пробився крізь тишу, низький і глухий:

— Ми не могли його зупинити. Це був його вибір…

Арсен зітхнув, опустивши погляд на потріскану землю, і кивнув:

— Він знав, що робив, Кіро. Завжди знав…

Кіра тремтіла, сльози душили її, але вона притиснулась до Аліни. Її дихання рвалось, але вона відчувала — усе змінилось. Навколо поступово затихало — ніби світ завмер, осмислюючи втрату.

Територія бази Янтаря лежала в руїнах, як скелет забутої війни. Зловісна тиша осіла над уламками, лише потріскування вогню й стогін гнучкого металу порушували її. Дим густими пасмами здіймався вгору, змішуючись із пилом, що осідав на землю. Їдкий запах згорілого пластику й пального в’їдався в легені. Обломки стін — колись міцних, бетонних — валялись розкиданими шматками, металеві каркаси стирчали, мов поламані кістки, а спотворені залишки машин диміли в кратерах.

Серед цього хаосу, в стороні від епіцентру, лежало тіло. Максим, нерухомий, покритий кров’ю й сажею, спочивав у тріщині, що розколола бетон. Його одяг висів клаптями, рука простягнута вперед — ніби в останній спробі вибратись. Пил осідав на його обличчі, ховаючи риси під сірою маскою, але слабкий рух грудей видавав — він ще дихав, ледве чутно.

Повільно, крізь дим, наближалась група бійців у темній формі — їхні силуети виринали з сутінок, як привиди. Вони рухались обережно, чоботи хрустіли по кам’яній крихті, погляди шукали серед руїн. Один підняв руку, зупиняючи інших, і його голос тріснув у рацію — коротко, без емоцій:

— Об’єкт знайдено.

Бійці завмерли, їхні очі вп’ялись у нерухоме тіло Максима. З темряви виринула ще одна постать — висока, у чорному, обличчя сховане за маскою. Його кроки були впевненими, глухими, ніби відлуння в порожнечі. Він наблизився, зупинившись над Максимом, і тінь його плаща впала на землю, змішуючись із пилом.

— Статус? — голос був холодним, відстороненим, як звук металу по каменю.

Солдат присів, його пальці торкнулись шиї Максима, шукаючи пульс. Він затримав подих, прислухаючись, і підняв голову:

— Мінімальні ознаки життя. Стан критичний.

Фігура в чорному мовчала, її маска блиснула в світлі далекого вогню. Вона нахилилась ближче, ніби роздивляючись Максима — не як людину, а як трофей. Легкий вітер здійняв пил, але він не здригнувся, стоячи нерухомо, ніби слухав щось за межами цього світу.

— Завантажте, — наказав він, випроставшись.

Бійці підняли Максима на ноші — його тіло безвільно повисло, кров капала на землю, залишаючи темний слід. Вони рушили до транспортного засобу, схованого за уламками — низького, броньованого, із приглушеним гулом двигуна. Масивні ворота в землі роз’їхались із скреготом, відкриваючи вхід у підземний комплекс. За ними простягнувся тунель — довгий, залитий холодним білим світлом, стіни гладкі, металеві, безжальні.

Ліфт загудів, опускаючи ноші глибше. Тіні бійців і фігури в чорному танули в яскравому сяйві, а Максим зникав у надрах — туди, де не було сонця, лише стерильний холод і приглушені голоси. Металеві двері зачинились із глухим клацанням, відрізаючи його від світу наверху, ніби ховаючи в могилу з бетону й сталі.

Кінець