Напрієнко Андрій - Пустота, Напрієнко Андрій

Кіра ступила ближче, її обличчя напружилось від тривоги, але враз пом’якшало. Вона схопила його за комір і поцілувала — швидко, різко, ніби вириваючи цю мить у хаосу. Її губи притиснулись до його лише на секунду, але світ завмер — ні куль, ні криків, лише тепло її дихання.

— Будь обережний, — шепнула вона, відступивши, її очі блиснули — не сльозами, а вірою.

Максим кивнув, його серце стиснулось, але сила в грудях запульсувала сильніше. Він підвівся, повернувшись до ворогів, готовий дати загону шанс вижити.

Кіра, не озираючись, побігла до Германа — її кроки були швидкими, хоч рука стискала бік. Герман махав їй із-за уламків, його обличчя було напруженим.

— Швидше! — крикнув він.

Максим дивився їй услід, його серце стиснулось, але він різко обернувся до ворогів. Його погляд спалахнув холодною рішучістю. Бійці Янтаря наближались — темні силуети між ангарів, їхні автомати блищали в тьмяному світлі. Часу не лишалось, але сила в грудях гуділа, цього разу слухаючись його.

Він помітив старий бронетранспортер — ржавий, із проломленим бортом, але все ще грізний. Максим стиснув кулаки, його воля огорнула метал, як невидима рука. Машина здригнулась, завібрувала, піднімаючись над землею. Вороги завмерли, їхні очі округлились, але він не чекав — різким рухом метнув її вперед. Бронетранспортер полетів, як снаряд, і з оглушливим скреготом врізався в натовп, розкидавши бійців. Крики й тріск металу злились у хаосі.

— МАКС! — різкий крик Кіри прорвав шум.

Він обернувся — і світ сповільнився. Кіра лежала на землі, її рука стискала бік, кров проступала крізь пальці, забарвлюючи пил у червоний. Герман уже був поруч, його руки тремтіли, коли він намагався підняти її.

— Тримайся, я тут, — шепотів він, притискаючи долоню до її рани.

Максим стиснув зуби, лють спалахнула в ньому, як пожежа. Він мав їх захистити. Його погляд упав на пульт на поясі Германа — ключ до вибухівки, їхнього плану знищити базу Янтаря. Часу не було, вороги наближались, їхні чоботи гупали по бетону.

— ДАВАЙ! — заревів він, його голос розірвав повітря, відлунюючи від стін.

Герман здригнувся, його очі блиснули відчаєм. Він тримав Кіру, намагаючись зупинити кров, і не міг дістати пульт. Максим зрозумів — чекати немає коли. Він стиснув кулаки, його гнів і воля злились у єдине ціле. Пульт вирвався з кріплення на поясі Германа й полетів у його руку, ніби притягнутий магнітом.

— Я сам це зроблю! — прорычав він, його очі спалахнули — не темрявою, а рішучістю.

Він стиснув пульт, але не натиснув. Його погляд стрибав між Кірою, що хрипіла в руках Германа, і ворогами, що наближались. Ще один вибух пролунав неподалік — кулі вдарили в бетон поруч, змусивши його пригнутись.

— УХОДІТЬ! БІГОМ! — закричав він, його голос тремтів від відчаю й сили.

Герман підхопив Кіру на плече, її голова безвільно похитнулась, але пальці стиснули його куртку. Він побіг, перестрибуючи уламки, Льоша й Саша прикривали його, тягнучись до шахти. Кіра дихала уривчасто, але трималась — за життя, за них.

Максим стояв один, оточений ворогами. Їхні автомати блиснули, але він не відступив. Його руки рухались швидко, сила виривалась із нього сплесками — кожен жест відштовхував бійців, як ляльок. Один підняв зброю — Максим змахнув рукою, і солдат відлетів, гупнувши об стіну. Інший вистрелив — куля просвистіла біля плеча, але він стиснув кулак, і автомат вирвався з рук ворога, розламавшись у повітрі.

ВВін не сумнівався. Сила текла крізь нього — не хаотична буря, а зброя, спрямована його волею. Лють і відчай зосередились у кожному русі, купуючи загону дорогоцінні секунди. Бійці Янтаря наступали, їхні чоботи гуділи по землі, але він був непохитним — жива стіна, що тримала смерть подалі від його людей.

У коротку мить затишшя він кинув погляд убік — туди, де Герман із Кірою та рештою тікали до шахти. Їхні силуети танули в диму, віддаляючись із кожним кроком. Він видихнув, перевіряючи — чи досить далеко вони? У цей момент повітря розірвав постріл. Кулі вдарила в плече, прошивши м’язи, і кров бризнула на його куртку. Біль обпік, але він не впав — лише похитнувся, стиснувши зуби. Його погляд опустився на пульт у руці — маленький, заляпаний пилом, але важкий, як доля.

Вороги наблизились — десяток кроків, їхні крики змішались із гулом двигунів. Максим стиснув пульт міцніше, пальці затремтіли — не від страху, а від ваги рішення. Кров текла по руці, крапляючи на землю, але він стояв, непорушний.

— Бігом… — шепнув він сам собі, ніби відпускаючи їх остаточно.

Його великий палець натиснув кнопку. Час сповільнився — клацання пульта відлунням вибухнуло в його голові, а потім світ здригнувся від гуркоту вибухівки.

Гулкий вибух прорізав повітря, ніби удар грому в серце Пустки. Полум’я спалахнуло там, де Герман розставив заряди, охоплюючи базу Янтаря. Вибухові хвилі прокотились територією, розриваючи бетон і метал. Будівлі, з яких щойно гримів вогонь ворогів, розсипались у вогняних клубах, техніка скрутилась у палаючі уламки. Максима поглинув вихор — вогонь і дим затягнули його в пекло, що розросталось навколо.

Кіра, почувши вибух, різко обернулась — її серце стиснулось, ніби в лещатах. Хмара полум’я й чорного диму здійнялась у небо, закривши його від очей. Вона закричала, голос розірвав горло, хрипкий і пронизаний болем: