Sava - Чи це любов?, Sava

Кожне слово — це обіцянка

Аліна сиділа на старому дерев'яному стільці біля вікна, пильно спостерігаючи за тим, як останні промені сонця танули на мокрому асфальті. Вуличний шум наче був приглушений, ніби все навколо намагалося відступити, дати їй самотність. Вона почувалася так, наче її життя стало розмитим і невиразним, а час змінив своє значення: тепер минуле здавалося лише тінню, а майбутнє — пусткою.

Телефон, покладений на стіл, вібрував. Аліна навіть не дивилася на екран. Вона вже знала, хто це. Вона знає його номер на пам'ять, хоча не могла пригадати, коли це стало її звичкою.

Сергій.

З ним зв'язок був схожий на нескінченне полотно, на якому фарби вже почали тьмяніти, а кожен мазок виглядав неначе останній. Вони вже не були такими, якими були колись. Місяці мовчання, намагання втиснути слова в тишу — все це перетворило їхню історію в якусь нейтральну реальність, яку важко було назвати минулим, але і не можна було вважати теперішнім.

Телефон знову сповістив про вхідне повідомлення. Аліна відклала чашку чаю, доторкнулась до екрану, але ще не відкривала текст.

"Як ти?"

Ці два прості слова знову розділяли їх, як невидимий океан. Вони просто запитали, але кожне слово було таким важливим. Сергій хотів знати, як вона, після всього, що сталося. Як його голос, як його слова, які давно не звучали для неї, тепер відкрили цілу прірву.

Аліна відчувала, як ці слова прокололи її наскрізь. Вона відклала телефон, важко дихаючи. Що відповісти? Що сказати йому, коли серце встигло відшукати кожну тріщину у їхніх стосунках? Чи бути чесною і сказати, як насправді важко, чи знову приховати біль за словами, яких вистачало, щоб не дати нікому, навіть йому, дізнатися правду?

Вона взяла телефон в руки і знову почала набирати текст:

"Можу сказати, що все добре, але це не зовсім так. Мені важко, Сергію. Але я намагаюся…"

Ці слова здавалося, наче вивалюються на екран, не даючи їй спокою. Вона натискала "відправити" не один раз. Відчуття важке, як камінь у грудях. Аліна не хотіла більше говорити про це, але не могла відмовити собі у праві бути чесною. Її душа кричала до нього, і не могла замовчати більше.

Через кілька секунд на екрані з’явилося його повідомлення:

"Я знаю, що важко. Я теж не відчуваю себе добре тут. Але мені важливо знати, що з тобою. Я справді переживаю за тебе, Аліно. Чи можна хоч раз почути твій голос?"

Ці слова мов блискавка ударили в її серце. Вона навіть закрила очі, немов прагнучи вловити той момент, коли він знову став таким — справжнім, відкритим, ніжним. Тихий, важкий сум із глибини його голосу... Відчуття того, що він не просто переживає, а намагається знову з’єднати їх, відкрити між ними ту саму зв'язку, яку вони втратили.

Аліна, схвильована, відчула, як її пальці знову потягнулися до телефону. Їй було важко, але вона знала, що це той момент, коли вона не може просто сховатися. Вони повинні говорити, вони повинні дозволити собі знову бути відкритими один для одного.

Вона натискала дзвінок, не думаючи, що скаже, просто відчуваючи, що потрібно. Як тільки телефон почав дзвонити, серце її стукало так сильно, що вона ледь чула себе. Всі думки зникли, залишилася лише тиша та чуття того, що все може змінитися, але зараз — саме зараз — це важливо.

— "Привіт," — його голос на лінії був тихим, але таким знайомим, таким втішним. У ньому звучала втома, але й якась дика надія.

— "Ти там?"

Аліна не могла зібрати думки. Щось всередині не дозволяло їй мовчати, вона не могла відповісти звичною фразою, як завжди. Це було занадто важливо.

— "Так," — її голос зламався, але він був справжнім, без жодних масок. — "Я тут. Це дивно, Сергію. Я не думала, що знову почуватимусь так, коли почую твій голос…"

Мовчання на лінії стало глибоким, повним тягучого болю. Вона могла почути, як він ковтає повітря, як кожне слово дається йому важко. Але не залишилося місця для сумнівів. Все, що було — це вони, знову разом, в цьому моменті.

— "І я не думав, що ти захочеш поговорити," — його голос став тихим, наче він не хотів, щоб її слова розбили ту лінію, яка їх зв'язувала. — "Ти що, справді хочеш цього?"

Аліна зітхнула глибоко, проковтнувши біль, що тиснув зсередини. Вона змогла відповісти, хоча серце билося так швидко, що вона ледве могла говорити.

— "Я не знаю…" — вона зупинилась на хвилину. — "Я боялася… Боялася знову відчути, що це все не було марним. Боялася почути, що ти далеко і, може, я вже нічого не значу для тебе…"

І тоді, серед тиші, він відповів, його слова звучали тихо, але дуже чітко:

— "Аліно…" — в голосі Сергія було відчутно багато більше, ніж просто слова. Це була його душа, розкрита перед нею, не залишаючи місця для нічого іншого. — "Ти не можеш навіть уявити, як сильно я сумую за тобою. Як сильно я тебе люблю, навіть якщо не маю права про це говорити."

Вона заплющила очі. Це було більше, ніж вона могла витримати. Його слова пробудили в її серці таку бурю, яку вона намагалася закопати за стінами. І тепер він все одно знайшов її.

— "Я не хочу більше жити в страху, що я тебе втрачу. Ти не повинна бути одна, Аліно. Я тут. Я буду завжди тут, хоч і далеко."

Ці слова вибили з неї останні сили. Вона не могла вже триматися. Вона відчула, як її серце стискається від тих самих слів, які вона так довго боялася почути. Але тепер, у цьому моменті, вона знала — вона не залишиться одна.

Але вона також знала, що між ними залишалися ще питання, що їм ще треба пройти через багато болю. Можливо, все було не так просто. Але хоча б зараз вони знову були разом у цій розмові, в цьому пориві. І це, можливо, було найважливіше.

— "Я теж хочу вірити, що ти будеш поруч," — тихо сказала Аліна. — "Але я боюся, що якщо я знову почну вірити… я знову загублю тебе…"

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍