Данило Чикиш - Супернова, Данило Чикиш

— О! Деклан Доджрес! — грубим, але добродушним голосом почав здоров'як, поки товариш не перервав його помахом руки.

— Здрастуйте, містере Доджерсе, — мовив він. — Відразу дозвольте поцікавитися: навіщо такій людині як Ви знадобилися послуги таких людей як ми? Чому не звернулись у більшу організацію? В ОПК, наприклад.

— Ем… Мені вас порадили як найкращих фахівців широкого профілю, яких тільки можна знайти, — акуратно підбираючи слова, відповів я.

Дрібний трохи напружився, пронизуючи мене поглядом, а здоровань тим часом з усмішкою випалив:

— Та ми і є найкращі!

— Гаразд… У Вас є план? — після недовгих роздумів запитав мозок компанії.

Я дістав з кишені маленький голопроєктор, розгорнув на столі невелику схему й почав коментувати:

— Транспорт рухатиметься до міста через цю ущелину. Супровід звичайний — один-два винищувачі. Я перехоплю його в цьому місці, виведу з ладу супровід. Ви чекатимете тут і зіб’єте транспорт, щойно він з’явиться в зоні ураження. А потім справа за малим — усе зібрати й віддати мені. Поліція, яка прилетить на допомогу конвою, мене не зможе наздогнати, а ви сховаєтесь. Як вам план?

— План, звичайно, добрий… у якомусь роді, — сказав дрібний. — А що за вантаж?

— Цього я не знаю, — чесно зізнався я. — У мене зараз є лише маршрут, точний час дізнаюсь згодом.

— Що з оплатою? — запитав здоровань.

— А скільки ви хочете? — й собі поцікавився я.

— Шістсот тисяч, — відповів малий.

— Чотириста.

— П’ятсот, але сотню одразу.

— По руках. Будьте напоготові, я завтра зателефоную, — вищирився я.

Наступного вечора

Я стояв на своїй позиції і вдивлявся в горизонт, у червону пилюку марсіанської пустелі. З-за обрію у супроводі трьох винищувачів виплив транспортник з емблемою «Дженерал Аероспейс» на бортах. Трохи серйозніша охорона, ніж я очікував. Пора заводити мотор. Важкий транспортник, хоч і мчав із несподіваною для нього прудкістю, все-таки серйозно поступався у швидкості навіть простим летунам, не кажучи вже про мій болід. Радар висвітлив першу ціль. Я затиснув гашетку. Летун перетворився на палахкотючу кулю і зник у клубах диму та пилу десь позаду. Двоє інших одразу помітили пропажу товариша.

Я рвонув угору, виринаючи з пилової завіси, й опинився практично лицем до лиця з пілотом другого летуна. Його машина, на відміну від моєї, могла тримати крейсерську швидкість практично на будь-якій осі завдяки двигунам на рухомих пілонах. Я встиг вистрілити першим. Черга засяяла на його щиті, від чого той блимнув і погас. Останні два снаряди зачепили правий двигун. Летун закрутився, йдучи убік, і врізався в стіну каньйону десь позаду. Той, що лишився, тим часом не барився і зайшов мені у хвіст. У кабіні заверещала сирена, що сигналізувала про перевантаження кормового щита, після чого він вимкнувся. Ще одне влучення — і я труп. Смикнув штурвал на себе й перенаправив енергію у двигун. Зробивши широку вертикальну петлю, я опинився за летуном. Пілот явно не очікував такого повороту. Він спробував виконати маневр ухилення, однак довга черга автоматичних гармат його наздогнала, відірвавши хвостовик. Летун став повільно опускатися вниз, аж раптом із розмаху влетів у невисокий горбок. Я перевів погляд на транспортника, потім на годинник. Саме вчасно. Немов почувши мої думки з дна каньйону, попереду стартували дві яскраві точки й полетіли до транспортника. Перша ракета вразила ціль, друга пройшла повз до мене. «ОТ СУКИ!» — тільки й встиг подумати я, смикаючи ручку катапульти.

Згодом

— Як думаєш, він живий? — долинув до мене голос крізь заплющені повіки.

— А що думати? Пристріли про всяк випадок, — відповів інший.

Була ймовірність, що говорили про мене. Різко розплющивши очі, я однією рукою потягнувся до пістолета, а іншою — до замку ременів, що тримали мене в кріслі. Просто наді мною навис Бутч, тикаючи в живіт дулом величезного дробовика. Його очі розширилися від здивування та переляку. Постріл. Руки спрацювали швидше за мозок. Обм’якле тіло впало просто на мене, придавивши своєю вагою.

— Що там таке? — долинуло з боку. — Господи, Бутче!

Скинувши із себе тіло, за кілька метрів я помітив Глена — мозок цієї веселої парочки. Побачене так налякало його, що він забув про свій власний пістолет, що висів на поясі.

— Це не я! То була ідея Бутча! — заволав він, коли я підскочив до нього, погрожуючи пістолетом.

— Так-так, — погодився я і спитав: — де вантаж?

— Все в машині, — відповів він, тицьнувши пальцем кудись собі за спину. — Але все це дуже дивно. У транспортнику були якісь військові кейси.

— Що?! Він мав перевозити паливні стрижні!

Окулярик знизав плечима. Я видавив із себе таку добросердну усмішку, на яку тільки був спроможний, і садонув його держаком пістолета по тім'ячку. Підхопивши Глена, щоб той не впав, я вклав йому в руку пістолет і зробив його рукою кілька пострілів у повітря, щоб залишилися сліди пороху. Опісля руками здоров'яка застрелив малого. Поліція спершу подумає, що грабіжники не поділили здобич і перестріляли один одного. Це дасть мені час розрахуватись із Доном і покинути планету.

Забравши наостанок ключі та чистий пістолет, я пішов до машини.

Наступного ранку

— І що це ти в біса мені притягнув?! — гнівався Дон Карлос, розглядаючи вміст кейса. — Це не схоже на п’ять мільйонів!

— Я не знаю, що це, але воно однозначно вартує більше, ніж п'ять мільйонів, — мовив я і показав украдені Мортімером документи. — Вантаж везли за підробленим маніфестом.

Дон зробив глибокий вдих і сказав уже спокійним тоном: «Гаразд, сподіваюся, прибуток вартуватиме ризиків».

Після цього він повернувся до одного зі своїх посіпак і коротко кивнув. Той привів Крістіну із сусідньої кімнати. Вигляд у неї був пригнічений. Вона обдарувала короткими поглядами мене, Дона та ящик на столі, тоді стала за моєю спиною і вхопилася мені в руку. Через хвилину ми вже вийшли з маєтку Дона Карлоса й сіли в машину. Половину дороги до космоторта мовчали, доки, нарешті, дівчина не витримала: