Данило Чикиш - Супернова, Данило Чикиш

— Погана справа… — зауважив Дон, — … думати, що з твого погляду видніше.

— І що? Я тепер — чемпіон Наднової! Що ти можеш зробити? Та тепер спонсори битися будуть, щоб я приєднався до однієї з їхніх команд на Галактичному Чемпіонаті.

— Молодість… Жодної поваги до усталених порядків… — сказав Дон наче сам собі. — Хай там як, хлопчику, ти завдав нам великих збитків і не виправдав моєї довіри. Доведеться це компенсувати. Тиждень. П’ять мільйонів кредитів. Час пішов.

Я на це лише посміхнувся, хоча на язиці так і крутилося: «Йди до біса, старпере!»

Мене висадили назад на ґанок готелю. Я піднявся до себе в номер. Чарівна напівтемрява, романтична музика, плескіт води в душі… Вечір тривав.

Вранці

В абсолютно тверезому стані, та ще й з букетиком квітів, я йшов до ангара, щоб як завжди, допомогти Крістіні запакувати наші речі до відправляння додому. Всередині все було як зазвичай: «Матильда» велично стояла посередині ангара в променях прожекторів. Однак дещо було не так, як завжди. Крістіни видно не було. Її візок з інструментами стояв біля відкритої бічної панелі корабля, поруч валялася улюблена чашка Крістіни. Наблизившись, я побачив записку на візку серед купи ключів. Каліграфічним почерком на ній було виведено:

«Тиждень.

П’ять мільйонів кредитів.

Час пішов.

Якщо хочеш знову її побачити».

«ТВОЮЖМАТЬ!!!» — перша думка, що проскочила в моїй голові. Після неї згадалася вчорашня розмова з Доном Карлосом. Я влип. Знову. Насамперед я став набирати номер на комунікаторі, сподіваючись, що це лише розіграш.

— Доджерсе, ти телефонуєш, щоб сказати, що дістав гроші? — з наскоку запитав Дон, щойно з’явившись на екрані. — Так швидко?

— Що? Гроші?! — нервово заволав я. — Це ж п’ять мільйонів! Де я дістану такі гроші?

— А мені що до того? — спокійно відповів бос. — Може, спитаєш про це у своєї сестрички? — камера на тому кінці перемістилася, і тепер великим планом показувала Крістіну. Вигляд у неї був дуже напружений і незадоволений, однак цілком здоровий.

— Крістіно, дитинко, Деклан телефонує, — почувся голос Дона за кадром.

Крістіна підвела погляд до камери-екрана, і лють у її очах спалахнула з новою силою.

— Та щоб тебе! — злісно виплюнула вона. — Знову вплутав мене у свої темні авантюри, вже вкотре! Що цього разу? — камера знову повернулася до Дона, а Крістіна й далі щось вигукувала, поки хтось не прикрив їй рота.

— Як бачиш, з нею все гаразд… — підсумував Дон і відразу додав: — поки що. Годинник цокає, Доджерсе…

Після цього він обірвав зв’язок. Я впав на підлогу, точніше, різко сів і сперся спиною на візок з інструментами. То був не розіграш. І точно не сон.

Замість того, щоб довго усвідомлювати те, що сталося, я відразу почав підбирати варіанти. П’ять мільйонів — надто великі гроші для зірки такої величини як я. З вирахуванням усіх витрат від призового фонду, що я вчора виграв, ледве назбирається мільйон. Теж гроші не малі, але… Залишалося тільки два варіанти — десь вкрасти п’ять мільйонів або віддати свій болід, який коштує саме цих грошей. Другий варіант я відкинув одразу. До того ж Дон Карлос, мабуть, саме цього від мене й домагався. Він уже неодноразово пропонував мені купити або обміняти «Матильду». А от щодо першого варіанта були деякі думки.

За кілька годин

— Ні, ні і ще раз, ні! Та ти геть збожеволів!

— Морті, ти моя єдина надія!

— Тебе спіймають і посадять, а потім посадять і мене за співучасть!

— Морті, я тобі зараз зламаю ніс! Щоб вони подумали, що ти не з власної волі.

— Ні, дякую, я люблю свій ніс…

Я вже пів години сидів у барі й під кухоль пива лаявся зі своїм найкращим другом, який ніяк не погоджувався допомогти мені в справі.

— Ну гаразд… — трохи заспокоївшись, сказав Морті. — Забудемо, що тебе заарештують рівно через чотири хвилини п’ятдесят одну секунду після того, як увімкнеться тривога… Як ти взагалі плануєш це провернути?

— Як у старі добрі часи! — всміхнувся я і стукнув по столу величезним пістолетом, який дістав із кишені.

— Ти зовсім кретин?! — знову вибухнув Морті. — Ти де це взяв?!

— Та це мій, залишився ще з тих часів.

— Як ти тільки примудрився його протягнути на цю планету?

— Ха-ха, у цьому весь жарт — абсолютно легально. Він у нас в інвентарі зазначений як прилад для тестування захисних полів, поряд зі стодвадцятиміліметровою гарматою.

— Час спливає, Даку, а ти все той самий псих… — підсумував Морті.

— То ти допоможеш?

— Тільки якщо обіцяєш не ламати мені носа! І ще це буде коштувати тобі двісті тисяч.

— Скільки? Ти озвірів?!

— Безплатно люди з такою інформацією не розлучаються, знаєш… І, до речі, ти самотужки зібрався це робити? Я з тобою під кулі не полізу.

— Ні, потрібен спільник. Знаєш когось? Одного чи двох.

— Знаю… Але!.. А, втім, справа твоя… Завтра зустрінемося тут у той самий час, — буркнув Морті й кулею вискочив із бару, тільки вітер просвистів. А я залишився допивати своє пиво й намагатися продумати деталі плану.

Наступного дня

— Отже, ось ці хлопці. Одного звуть Глен, іншого Бутч. Вони хворі на голову відморозки — як ти любиш.

— Ну ходімо…

— Ні-ні! Сам до них іди!

Я й пішов. Вищезгадані індивіди сиділи за крайнім столиком бару й пили дешеве пиво. Один був здоровим і м’язистим, і, судячи з обличчя, розумом явно не виділявся. Інший — хирлявий, в інтелігентних окулярах. Шати їхні блищали, тільки не шиком, а маслянистими плямами, що переливалися. Обидва, ймовірно, працювали на нижніх рівнях місцевого космопорту. Проходячи повз барну стійку, я схопив ще три кухлі й сів навпроти них.