Дмитро Олександрович Корчинський - Війна у натовпі

— Garcon.

— Нічого, якщо я в чайничку подам? — сором'язливо спитав працівник "общепіту".

— Подавай хоч у кориті! — не витримали мої стражденні сусіди.

Невдовзі офіціанти з чайничками забігали від столика до столика, і атмосфера в залі одразу ж повеселішала. Ввечері, вже на шляху до номера, я відчув потяг до нових вражень. На поверсі під сходами містився бар. В кишенях ще залишалася ціла десятка, і я сміливо рушив уперед. За стійкою нудьгував стомлений бармен. Пара повій працювала над скандинавським туристом. На мій подив, пляшка коньяку коштувала зовсім недорого — всього вісім п'ятдесят. Широким жестом я протягнув червонець.

— Здачі не треба!

— Що ти мені суєш?

На практиці в "мореходці" я вже ходив у закордонний рейс, та й сама Одеса була "вільним" містом, де оберталася валюта, але таке презирство до вітчизняних грошей довелося побачити вперше.

— Долари давай!

Московське зухвальство також було в новину, тим більше, що мене влаштовувала практично будь-яка кінцівка конфлікту — коньяк я вже відпив.

Закипаючи праведним гнівом, бармен викликав міліцію. Напевно "прикормлений" ним, правоохоронець лише краєм ока поглянув на моє посвідчення і втратив до пригоди будь-який інтерес.

— Зі своїх покриєш.

Я допив коньяк і, наскільки дозволяла координація, переможно рушив до номера.

Наступного дня в літаку на шляху до Ташкента з'ясувалося, що, користуючись своєю тимчасовою недоторканністю, дехто з моїх товаришів спромігся навіть звести безкоштовне знайомство з готельними повіями, тоді ще наділеними ореолом деякої недосяжності, і, як виявилося згодом, навіть заразитися венеричними захворюваннями. Добре, що епоха СНІДу ще не прийшла.

В аеропорту Ташкента, доки нас возили на обід, якась сволота поцупила із салону літака чотири пляшки горілки. До честі повітряного флоту, командир корабля підтримав претензії флоту морського і відмовився злітати доти, доки горілку не повернуть "звідки взяли". У такому веселому настрої, та ще й підігріті винними парами, ми приземлилися в Ханої.

Полковник Боровець

КАЗАХСТАН

Пістолет мені не видали — в казахських райвідділах міліції зброя тоді була в дефіциті. Навіть черговий сидів без пістолета, їх видавали тільки опергрупі. Автоматів не було зовсім.

Озброювати райвідділи почали після зняття Кунаєва в 1986 році. Призначення замість нього секретаря Новгородського обкому партії Колбіна казахи сприйняли як ляпас. Місцева молодь провела в Алма-Аті демонстрацію протесту, в якій взяло участь тисяч п'ятдесят-шістдесят. На думку росіян, це була не демонстрація, а перший прояв міжнаціональної ворожнечі в СРСР. Оскільки казахи тоді в Алма-Аті були в меншості, вони не знайшли розуміння у глядачів — "колбіти" почали відламувати шматки мармурового обрамлення і жбурляти в демонстрантів. Тоді ж уперше до наведення порядку залучили армію. За браком кийків курсанти пустили в хід проти натовпу поясні ремені.

В Алма-Аті розміщувався штаб Середньоазіатського воєнного округу. При штабі, як водиться, був готель. З його мешканців оперативно сформували офіцерські роти, які одразу ж кидали наводити порядок. Але успіху досягла не армія, а п'яні російськомовні трудящі. На заводах лунав клич: "Бити казахів!" До прохідних підганяли "Ікаруси", набивали в них людей, як оселедців, і везли на майдан. їм видавали палиці й обрізки шлангів.

Протистояння тривало майже тиждень, тож заготувати "озброєння" часу вистачало. Але цим не обмежились: нібито для молоді на майдані виставили пару контейнерів горілки. Адже п'яні казахи значно агресивніші, аніж тверезі.

Життя брало своє. Часом я ходив гарнізоном у міліцейській формі, чим вражав службовців, часом — у цивільному, задля різноманітності. Бувало прийдеш вранці в комендатуру, а тебе вже чекає казашонок, який привіз на косматому коні трилітрову банку кумису. Особисто я гидував пити з бурдюка, хоча й знав, що перш ніж везти кумис, його проціджували крізь марлю, аби до нього не потрапляло волосся та мухи. Такою була денна норма в сезон кумису. Кобили дояться лише місяць — у квітн-травні, а поза тим починався сезон айрану.

На свята ставки підвищувались і підношення у вигляді барана були правилом. Щоп'ятниці діяв інший ясак — так звана "винна порція", себто поставлялося по дві пляшки горілки з юрти. В цьому розумінні я був уособленням колоніальної адміністрації в найбільш одіозній формі. На відміну від усіх інших, я не боявся казахів: у чотири години ранку міг провести по юртах "шмон" і наловити безпаспортних родичів. Ми діяли за методою царських справників — зачепляли юрту тросом і тягали її машиною. Траплялося вилучати й незареєстровані рушниці часів Ост-Індської компанії. Казахи бували вражені, коли замість того, аби забирати рушниці собі, я гнув стволи в ступицях коліс і після цього викидав їх геть.

Виконуючи, за Кіплінгом, нелегкий обов'язок "білої людини", привелося займатися й освітою. Декого навчив гнати самогон, що потягло за собою зміну в соціальній структурі суспільства. Доки казашата збирали кізяки для топки, "ата" пив гарячий самогон ложкою з-під змійовика. У цей час "апа" була змушена пасти вівці, що раніше вважалося неймовірним. Процес самогоноваріння в степу дуже помітний, оскільки казашки не їздять верхи на конях, тільки неодружені ще ризикують скакати на верблюдах, переважно одногорбих. Таку "коломенську версту" видно здалеку. До того ж від юрти замість м'яса несе дріжджами. Раніше казахи пекли прісний хліб, та завдяки моїй науці виторг на дріжджах та цукрі у "воєнторгах" різко пішов вгору. Продавщиці мене обожнювали.

До своєї посади я йшов сім років з тринадцяти перебування на "заморських територіях" за Аралом. Спочатку був заступником командира роти, потім начальником штабу батальйону. Кілька разів мене висували на майора, та начальник полігону завжди повертав оті документи.

— Що, тобі погано живеться? Майорів багато, а ти один.

Моя зоряна година прийшла в 1980 році. Це сталося після курсів ЦК з проведення психологічної війни та спецоперацій, що проходили в Алма-Аті. Я вирішив застосувати на практиці теоретичні знання і здійснив грандіозний соціальний експеримент.

Окрім мене, на цю посаду претендувало ще кілька чоловік. Один з них навіть почав будувати комендатуру. Але він обрав невірний шлях. "Опустив" себе — замість того, аби брати за горлянку командирів підрозділів, він канючив у них людей і будматеріали. На їхньому тлі я зробив кар'єру за три доби. Це було легко: заступивши черговим по частині, за одну ніч я відновив 50 бродячих солдатів, що здивувало всіх. Раніше у розташуванні частини безкарно, а то й у обіймах дівок із "воєнторгу", тинялися повари, днювальні, п'яні зенітники та інша наволочь. Коли їх відловлювали, вони навіть не опиралися. На другий день пішли розмови, що дійшли до начальника