Ернест Сетон-Томпсон - Прерії Арктики

У Форт-Мак-Маррі не знали, коли прибуде пароплав. Майор Джарвіс отримав наказ терміново з’явитися в Сміт-Лендінг і, щоб разом вирішити всі наші проблеми, я купив у Джо Берда тридцятифутовий гостроносий човен та домовився з майором, що наступну частину маршруту ми пройдемо з кінною поліцією.

Пошуки досвідченого місцевого провідника для поїздки на Північ спочатку були марними. Всі, здавалося, побоювались невідомого. І я був приємно здивований, коли з’явився молодий міцний хлопець — наполовину шотландець, наполовину індіанець племені крі — та запропонував свої послуги. Ми зібрали відомості й отримали підтвердження, що він гарний лоцман і взагалі хлопець працьовитий. Так Біллі Лутіт став учасником нашої експедиції — і можу сказати, що працював він не через страх, а через совість.

Пізніше я довідався, що Біллі вважався тут знаменитим мандрівником. Кілька років тому, коли розлив відрізав форт Атабаска-Лендінг від містечка Едмонтона, Біллі зголосився доправити туди важливі депеші та пройшов пішки 96 миль за півтора дня, хоча більша частина дороги була залита водою. Іншим разом він здолав шлях завдовжки 150 миль угору по Атабасці за 4 дні. Про ці його досягнення я довідався пізніше, а в той час для мене було важливо, що Біллі виявився чудовим кухарем, гарним безжурним працівником і розумним лоцманом, який супроводив би нас до найбільшого Невільницького озера.

Атабаска нижче Форту-Мак-Маррі — велична ріка завширшки добру третину милі, глибока, повновода, чиста. Її береги поросли незайманими лісами з тополь, беріз і ялин. Ліси поки ще не торкнуті ні лісовими пожежами, ні сокирою. Тут не видно людського житла, хіба що зрідка промайне вігвам індіанця. Я цілком міг уявити, що пливу по Огайо 200 років тому. Приємно згадати сонячні дні й наш просторий зручний човен, який плавно ковзає вниз за течією мирної річки. На воді — весняна тиша та гладінь, благодать, плавають качки. Вдосталь їжі, без якої не мислить щастя та спокою мешканець Півночі. Тішить око повновода річка, котра дарує нам блаженне неробство, з яким багато хто пов’язує блаженство раю, бо ми покинули весла та пливемо за течією зі швидкістю три милі за годину, зупиняючись на березі тільки, щоб попоїсти й поспати.

Ліси надягли своє зелене вбрання, унизу залунали дзвінкі пташині голоси. Комарі — нещастя тутешніх місць — ще не з’явилися, і в пам’яті збереглися осяйні дні, проведені на «північній Міссурі».

Чотириногі траплялися вкрай рідко, і тому поява на протилежному березі чорної лисиці схвилювала все товариство. Потім виявилося, що це здичавілий собака, таких тут безліч. Він біг за нами десь із милю, а то й більше, зупиняючись часом, щоб уполювати рибину, з тих, які хлюпалися біля берега. Коли ми причалили та заходилися готувати обід, він переплив широку ріку та заліг на деякій відстані від нас. Найближче поселення було миль за двадцять — собака, поза сумнівом, охляв, і я залишив йому щедре частування. Він жадібно накинулася на їжу, щойно ми відійшли.

У Форт-Мак-Кай ми бачили хлопця-метиса, який вражаюче вправно стріляв із лука. Із шістдесяти футів він влучав у банку з-під томатного соку. Промахувався вкрай рідко й, що дивно, тримав стрілу на так званий «середземноморський» манір. За багато місяців по тому я бачив, як те саме робив інший хлопчисько. Місцеві жителі сказали, що в індіанців крі й чіпева однаковий стиль стрільби з лука.

Тієї ночі ми відпливли подалі вниз за течією річки та вибрали місце для табору на протилежному березі — на власному досвіді навчилися остерігатися собак, які мародерствували ночами.

У цьому таборі мені трапилася унікальна нагода продемонструвати колишнім уродженцям Заходу, як добувати вогонь тертям двох паличок. Я давно набив руку в цій справі. Найпростіше отримувати вогонь за допомогою ременя й гілки. Звичайно я користуюся бальзамічною ялицею або модриною. Цього разу взяв шматочок деревини бальзамічної ялиці й тонку паличку канадської ялини замість свердла. Вогонь отримав за півтори хвилини.

Ближче до десятої, коли я готувався до сну, Пребл простромив у намет голову й сказав:

— Якщо хочеш відчути — виходь.

Вже за мить ми стояли під високими ялинами та, вдивляючись у темний ліс на другому березі, напружено прислухалися до нового дивного звуку, який нагадував ніжний і високий спів дзвіночка:

— Тінг, тінг, тінг!

Дзвіночок звучав то лунко, то ледь приглушено, залежно від вітру, але так само ритмічно — два «тінги» за секунду. Ніколи я не чув нічого подібного, але Преблу дивовижний звук був знайомий.

— Це любовна пісня волохатоногого сича,[3] — пояснив мій супутник. — Самка скромно зачаїлася на верхівці ялини, а самець літає навколо та виспівує. Якщо звук завмирає, значить, співак опинився по той бік ялини.

— Тінг, тінг, тінг! — лине малиновим дзвоном любовна пісня північного співця.

Яке серце може встояти перед такою ніжністю, перед такою любов’ю?

— Тінг, тінг, тінг, тінг! — чується знову й знову, і здається, що вібрує нічне небо. І раптом, ніби так і потрібно, у пісню ввірвався інший звук — глухе ухкання пугача — «охо-ох-ху-ох-ху-хоо», — який підхоплює пісню доречним у дуеті басом.

Спливає п’ять, десять, двадцять хвилин, а маленький співак все співає. Лягаю спати, але вночі часто прокидаюся та слухаю його нічну серенаду, яка дзвенить у кришталево чистому повітрі хвойного лісу.

Пребл, однак, вважає цей спів цілком буденним. На Маккензі він чув майстерних співців, їхні пісні відрізнялися від пісні нашого соліста висотою тону та модуляціями. А як на мене, то був найчарівніший пташиний голос, який я будь-коли чув, одне з головних вражень, через які варто вирушати в мандри.

1 червня день був таким вітряним і дощовим, що ми не розбивали табору. І я провів день, вивчаючи чудовий ліс річкової заплави. Із хвойних тут найчастіше зустрічається канадська ялина: я бачив надзвичайні екземпляри. Найтиповіший — 118 футів заввишки, 11 футів і 2 дюйми зокола, 3 фути й шість із половиною дюймів у діаметрі. Таких високих дерев дуже багато. Чорна ялина та американська модрина ростуть по болотах, сосна надає перевагу піщаним і кам’янистим ґрунтам. Найбільша з листяних — бальзамічна тополя. Її могутнє воїнство вишикувалося стрункими рядами вздовж річкових берегів і на островах, де не росте ялина. Часто зустрічається й біла тополя, яка забарвлює багрянцем схили гір; її білі стовбури відсвічують мармуром крізь пурпурове листя. Багато білокорих беріз, настільки великих, що вони цілком годяться для будівництва пірог. А в непрохідних лісових хащах ростуть два-три різновиди верби.

Ми продовжили подорож 3 червня. Із човна побачили на березі рись, яка замислено