Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

Ні, Рената була чудова дівчина, але я не міг уявити її позаду мого візка. Рената? Ні, не вона. Звісно, ні.

У Чикаґо Гумбольдт став одним із моїх важливих померлих. Я надто багато часу присвячував блуканню вулицями й спілкуванню з небіжчиками. До того ж моє ім’я було пов’язано з Гумбольдтовим, оскільки з плином часу сорокові роки набували дедалі більшої цінності для людей, які ткали різнобарвне полотно культури, і світ дізнався, що в Чикаґо досі живе чолов’яга, колишній друг Гумбольдта фон Флейшера, і що звати його Чарльз Сітрин. Люди, які писали статті, наукові роботи й книжки, присилали мені листи або приїжджали особисто, щоб поговорити про Гумбольдта. І, мушу сказати, саме в Чикаґо міркувати про Гумбольдта було навдивовижу легко. Розташоване з південного краю Великих Озер — а це двадцять відсотків світового запасу прісної води — Чикаґо зі своїм грандіозним зовнішнім життям вміщувало всю проблему поезії і внутрішнього життя в Америці. Тут ви могли вдивлятись у такі речі крізь прозорі води Великих Озер.

— Пане Сітрин, як ви поясните злет і падіння Гумбольдта фон Флейшера?

— Молоді люди, що ви збираєтеся робити з фактами про Гумбольдта? Публікувати статті й розбудовувати на цьому кар’єру? Це чистий капіталізм.

Я думав про Гумбольдта серйозніше і з більшим сумом, аніж могло би здатися на перший погляд. За все своє життя я любив не так уже й багато людей. І не міг собі дозволити втратити бодай когось із них. Однією з непомильних ознак моєї любові до нього було те, що я часто бачив Гумбольдта вві сні. Щоразу, коли він снився, я страшенно розчулювався і плакав крізь сон. Якось наснилося, що ми зустрілися в аптеці Велана на розі Шостої та Восьмої вулиць у Ґринвіч-Вілледжі. У моєму сні він був не той хворий обважнілий чоловік із сірим обличчям, якого я побачив тоді на Сорок Шостій, а досі міцний нормальний Гумбольдт середніх років. Він сидів поруч зі мною біля автомата з кока-колою[14]. Я розплакався.

— Де ти був? Я думав, ти помер, — сказав я крізь сльози.

Він був тихий, спокійний і мав дуже задоволений вигляд.

Промовив:

— Тепер я розумію все.

— Усе? Що все?

Та він лише повторив: «Усе».

Мені більше нічого не вдалося з нього витягти, і я заплакав від щастя. Звісно, це був лише сон. Один із тих, що сняться, коли вам зле на душі. Насправді в мене аж ніяк не янгольська вдача. Я ніколи не матиму за неї жодних відзнак. Померлі, певно, цілком ясно розуміють усі ці речі. Адже нарешті покинули цю загадково-туманну сферу земного та людського. Мені здається, що в житті людина дивиться назовні зі свого «я», свого центру. А померши, опиняється на його периферії й дивиться досередини. Вона бачить в аптеці своїх давніх друзів, котрі досі долають тягар самості, й підбадьорює їх, натякаючи, що коли настане їхня черга увійти у вічність, вони теж почнуть розуміти і нарешті збагнуть, що ж із ними коїлося. Та оскільки все це не має наукового підтвердження, ми боїмося про це думати.

Гаразд, я спробую підсумувати: у двадцять два роки Гумбольдт фон Флейшер видав свою першу книжку — збірку балад. Здавалось би, син невротичних іммігрантів із Вісімдесят Дев’ятої та Вест-Енду — екстравагантного татуся, який ганявся за Панчо Вільєю (на світлині, що мені показував Гумбольдт, він мав таку буйну чуприну, що аж пілотка злітала), і мамусі з однієї з тих багатодітних галасливих бейсбольно-ділових родин Поташів чи Перлмуттерів, спершу смагляво-гарненької, потім понуро-божевільної і мовчазної — що цей юнак буде незграбний, його синтаксис — неприйнятний для вибагливих критиків-гоїв, які стоять на сторожі Протестантського Ладу та Аристократичної Традиції. А от і ні. Балади виявилися правдиві, музичні, дотепні, блискучі, гуманні. На мою думку, вони були платонівські. Кажучи «платонівські», мені йдеться про первинну досконалість, що до неї прагнуть повернутися всі люди. Так, Гумбольдтові слова були бездоганні. Аристократична Америка не мала про що турбуватися. Вона саме була збуджена — очікуючи Антихриста, що вирине з нетрів. Але натомість з’явився Гумбольдт зі своїм любовним жертвопринесенням. Він поводився як джентльмен. Він був чарівний. Тому мав теплий прийом. Конрад Айкен хвалив його. Т. С. Еліот схвально відгукнувся про його вірші, й навіть Айвор Вінтерс знайшов для нього добре слово. Що ж до мене, то я позичив тридцять доларів і, сповнений надій, поїхав до Нью-Йорка, щоб поспілкуватися з ним на Бедфорд-стріт. Це було 1938 року. Ми переправилися через Гудзон на поромі, що відходив від Крістофер-стріт, щоб поїсти молюсків у Гобокені та обговорити проблеми сучасної поезії. Себто Гумбольдт прочитав мені про це лекцію. Чи мав Сантаяна слушність? Чи була сучасна поезія варварською? Чи в сучасних поетів дивовижніший матеріал, аніж у Гомера чи Данте. Зате чого в них немає, то це здорової та непохитної ідеалізації. Бути християнином — неможливо, язичником — також. Залишалося — ви-знаєте-що.

Я опинився там, щоби почути, що прекрасне може бути істинним. Це сказано мені на поромі, що рушав від Феррі-стріт. Треба було робити неймовірні жести, і Гумбольдт їх робив. Він казав мені, що поети мають зрозуміти, як обійти прагматичну Америку. Того дня він усе це мені викладав. Я ж сидів перед ним захоплений, вбраний як продавець щіток у паркий вовняний костюм, що перейшов мені від мого брата Джуліуса. Штани були заширокі в поясі, а блуза надималась, як вітрило, бо Джуліус мав мускулястий торс. На хустинці, що я нею витирав піт, було вигаптовано «Дж.».

Сам Гумбольдт тоді лише почав набирати вагу. Був широкоплечий, але ще з доволі вузькими стегнами. Згодом від'їв чимале черевце, як у Бейба Рута[15]. Його ноги не знали спокою, він весь час нервово рухав ступнями. Внизу — спритна комедія; вгорі — величність і поважність, такий собі шалений чар. Він так дивився своїми широко посадженими сірими очима, як міг би дивитися кит, який виплив на поверхню біля вашого човна. Був одночасно витончений і грубий, важкий і легкий, а його обличчя було бліде і разом з тим смагляве. Золотисто-каштанове волосся здіймалося над чолом двома світлими хвилями, між якими темніла западинка. Чоло було розсічене. Дитиною він упав на лезо ковзана, навіть на кістці залишилася вм’ятина. Мав опуклі безкровні вуста і повен рот незрілих на вигляд зубів, схожих на молочні. Він викурював свої цигарки до самого кінця, тому його краватка й піджак були поцятковані пропаленими дірочками.

Того дня темою нашої розмови був Успіх. Я — із забутої