Данило Ульянов - Містичні істоти, загадки і таємниці Карпат, Данило Ульянов

риса демонологічних жіночих істот — досконала врода, якої, на думку гуцулів, не буває у хрещених людей. Таку вроду зазвичай мають мавки, русалки й повітрулі.

Найпопулярнішим жіночим персонажем, що перебуває між світом демонів і світом людей, є відьма. В її образі переплелись язичницькі мотиви і християнські середньовічні вчення про чаклунство. Досі невідомо, яким чином стара відьма передає свої знання молодій. Проте кажуть, що перед цим обрядом стара відьма повинна востаннє продемонструвати свою силу і можливості й попередити молоду чаклунку про її майбутню жахливу смерть і посмертні муки. Яким чином жінка стає відьмою? До цього можуть призвести певні порушення в поведінці батьків. Так, наприклад, якщо вагітна жінка варитиме страву на Святий вечір, а до горшка потрапить шматочок вуглинки, який вона з'їсть, у неї народиться відьма. Жителі Бойківщини прирівнюють відьму до знахарки. Така відьма інколи може допомагати людям, бо вона володіє великою магічною силою. Проте різниця між цими істотами все ж таки є, адже знахарка не літає на Лису гору на шабаш, не вміє доїти корів і в неї відсутній хвіст. Як стверджують місцеві жителі, частенько серед карпатських гір можна зустріти примар; нічниць, які відбирають сон; яз — злих покорчених бабів, що позбавляють людей сили; мамунів, які крадуть чоловіків, тощо. Можна натрапити тут також на гордовитих смеречанок. Ці істоти багато бачать, живуть на висоті, але через свою пиху постійно падають на землю. Кажуть, що саме вони є сторожами Карпатського краю. Ну а функцію захисту Карпат покладено на несамовитиць, що мають здібності всіх демонологічних істот. Та вивчити їх детальніше досі ще ніхто не зміг, адже після зустрічі з несамовитицями очевидців, на жаль, не залишається.

Космогонічні вірування мешканців Карпат

Космогонічними віруваннями є система народних міфологічних вірувань та поглядів на сутність і походження світу, небесних тіл, природних явищ і явищ стихійних тощо. Найповніше космогонічні вірування передає усна народна творчість, зокрема міфи, легенди, перекази, пісні, колядки тощо. Такі вірування з'явилися ще в дохристиянську епоху, коли серед наших пращурів-язичників панувало поклоніння різним божествам. Після хрещення Русі язичницькі уявлення дещо трансформувалися, адже до них додалися християнські мотиви. Такі уявлення передавали з покоління в покоління, завдяки чому вони збереглися аж до сьогодні.

Провідним мотивом космогонічних уявлень є створення світу. Так, карпатські русини вважали, що світ був створений царем-вогнем і царицею-водою. Створення світу описує також галицько-руська колядка. У ній розповідається, як злетіли два голуби — символи кохання — і почали творити із безодні морської стихії. Такі уявлення сформували сприйняття води як жіночої істоти. Без животворної сили вона лише наповнює простір, завдяки чому з'являються сніг, лід тощо. Проте під впливом світла й тепла вода розтоплюється, народжує і живить світ.

У цілому образ води в народних віруваннях пращурів є багатогранним. Вона уособлювала життя і здоров'я, чистоту й кохання, очищувала від тілесного й душевного бруду, лікувала, позбавляла від переляку, але водночас використовувалася недобрими людьми для передачі заклять і хвороб. Воду вважали ще й посередником між світом живих і світом мертвих, а також засобом для розкриття майбутнього. Міфи й легенди різних народів свідчать про існування води ще до створення світу як первісного «синього моря». Саме звідси за волею богів з'явилися земля, сонце і все живе. Тож вода символізує вічність і водночас плинність часу. У казках часто фігурують згадки про живу й мертву воду. Живою вважали талу воду, чисту, джерельну. Нею й досі рекомендують очищуватися, п'ючи її чи купаючись у ній. Сюди ж можна віднести й цілющу росу. А от стояча вода у трясовинах, болотах вважалася мертвою, населеною нечистою силою. У цьому випадку вода уособлювала хаос, протиставлялася світлу.

Вода широко застосовувалася в обрядах переходу з одного стану в інший, таких як перша купіль немовляти, хрещення, весілля, ритуальне обмивання перед похороном та ін. Чаклунки використовували воду для ворожби. До речі, одним зі способів виявлення відьом було кидання зв'язаних жінок на воду — котра не тоне, та й відьма. Відомо багато способів ворожіння з водою: з воском, перснем, яйцем, горіховими шкаралупками тощо. Віра у здатність води розкривати майбутнє виразилась у народному вислові: «Як у воду дивився», що використовується у випадках, коли хтось передбачив певні події.

Гуцули використовували у воду під час обряду замовляння зі словами:

Водичко, Йорданичко,

Вмиваєш луги, береги,

Корінне, біле камінне.

Умий сего рщеного,

Місто вчиненого

Від гніву, ненависті

І від усякого лиха!

Після обряду хворому давали цю воду пити і тричі обливали нею болюче місце. Кажуть, що хвороба зникала після цього напрочуд швидко.

Незмінною складовою космогонічних уявлень є також земля, яку за дохристиянських часів вважали святою істотою. Про це свідчать окремі приповідки, що стали відомі нам, такі як: «На святу землицю найстарша присяга», «Бодай го свята земля на приймила», «Аби мя свята земля не носила» тощо. Взагалі землю здавна народ дуже шанував. Вважалося, що вона годує, рятує, дає притулок — загалом, дає життя всьому живому. Згадайте лишень, що Адама, першу людину, було виліплено саме із землі, зокрема з червоної глини. За старовинною легендою, записаною Іваном Франком під час перебування в підгірському селі, земля стоїть на воді, і з усіх боків її оточує море. І якщо людина копатиме вглиб, врешті-решт вона наштовхнеться на воду.

У місцях же, де зведені великі будинки, земля прогинається і з часом тріскається. Навіть Львів трясся вже двічі, а після третього разу це місто впаде, а на його місці ми побачимо синє озеро.

Наші пращури вірили, що до місця, де небо торкається землі, не дісталася ще жодна людина, адже там живе надзвичайно сильний, непереможний і жорстокий народ. І лише душі небіжчиків на крилах янголів можуть потрапити туди.

Вважалося також, що між землею і небом є глибока прірва, а через неї прокладена вузенька, як нитка, кладка. Душа небіжчика має пройти по цій кладці. Якщо за життя людина не брала на душу гріха, то вона легко впорається із цим завданням і здолає відстань. А от душа грішника одразу ж полетить у прірву на віки вічні.

Що стосується сонця, то його гуцули сприймали як праву половину обличчя Господа. Із цим пов'язаний старовинний звичай: побачивши сонце, людина повинна була зняти головний убір, повернутися обличчям до сходу, низько вклонитися, перехреститися й вимовити слова молитви: «Слава тобі, Господи, за личенько твоє Господнє, що показалось праведне, слава тобі!»

Лівою половиною Божого обличчя гуцули