Данило Ульянов - Містичні істоти, загадки і таємниці Карпат, Данило Ульянов

можна по воді, що постійно капає з лівого боку цієї істоти. Водяник має довге розкуйовджене волосся, а також полюбляє їздити на сомі, тому останнього, власне, й прозвали чортовим конем. Водяника варто остерігатися, адже це страшний демон, що може заманити в річку та втопити. Найчастіше зустріти водяника можна в криниці, озері, болоті — місцях, де вода стоїть.

Карпатські гори багаті на горгунів — неживих, але одухотворених істот, що є шкірою деяких гір, зокрема Горган. їх завдання — охороняти гори від туристів. Саме тому подорожні інколи раптом ламають і викручують ноги, а також потрапляють в інші непередбачувані ситуації.

Серед інших істот слід згадати «потоплених», «стратників» — самовбивць та утоплеників, які з'являються на місці своєї смерті.

Хранителі Карпат — мольфари

З давніх-давен живуть у Карпатах люди, котрі мають надприродні здібності: вміють читати по зірках, повелівають бурями, громами й дощем, заклинають змій, можуть передбачати майбутнє та минуле, зцілюють смертельно хворих. Досить їм устромити градовий ніж у дерево, як із нього потече молоко. А одним із їхніх найголовніших атрибутів є залізна бартка — маленька сокира. Раз на рік моль-фари йдуть у нікому не відомі печери, аби там провести дванадцять днів і дванадцять ночей, очиститися й відродитися.

Як тільки не називають мольфарів: ворожбити, відуни, віщуни, цілителі, химородники, яритники, відьмаки, потворники, чарівники, примівники, кудесники, планетники… Проте найбільш загальновживаною є назва «мольфар», що сьогодні оповита легендами й асоціюється з карпатськими відунами навіть у пересічної людини. Вперше чутка про мольфарів в Україні з'явилася після оприлюднення повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Сталася ця подія 1911 року. Твір відразу став культовим, про мольфарів заговорили, а через півстоліття, після екранізації твору режисером Сергієм Параджановим, вони набули світової слави.

Основна могутність мольфара полягає в його словах та співах. Мольфар здатний творити як добро, так і зло. Кожний мольфар має свій неповторний, так би мовити, «стиль роботи». Деяким мольфарам властиві магічні знання від народження, тобто вони отримують їх у спадок від попереднього покоління. Інші ж довго вчаться, аби оволодіти таємничими вміннями. Є серед мольфарів як білі, так і чорні маги, і між ними зазвичай точиться запекла боротьба. При цьому моль-фар має бути глибоко духовною особистістю, оскільки він має справу з вищими силами. У разі коли мольфар порушує закони природи, його магічні можливості можуть несподівано зникнути.

Здавна карпатські чарівники селилися переважно на окраїнах сіл, у високогір'ї, де їх ніхто не знав і не бачив. Охочим доводилося долати чималі дистанції, перш ніж дістатися до до мольфара. Та меншою кількість людей, які йшли до мольфарів, від цього не ставала. Подорожні долали бурхливі потоки Тиси, Прута й інших карпатських рік, переходили напівзруйнованими підвісними мостами-кладками, блукали гущавинами лісу, підіймалися безлюдними кам'янистими стежками, аби тільки поспілкуватися з чарівником. Кожен, хто витримав такі випробування, був гідним того, аби поважний старець вислухав його й дав гідну пораду. Зазвичай у розповідях мольфарів змальовують як химерних і безжалісних істот. Проте це хибне твердження. Насправді це просвітлені і загартовані люди, що вміли бути і вірними приятелями, і щирими порадниками, і побратимами, хоча й скривдити себе також не дозволяли. Чимало байок та легенд складено гуцулами про боротьбу мольфарів з нечистою силою, у яких чарівники виступають не покірними рабами і слугами, а безстрашними охоронцями, переможцями, повелителями тощо.

Зображали мольфарів по-різному. Інколи це були дужі вусаті чоловіки з бородою й важким поглядом, інколи мудрецями в косматій гуні. Іноді й неможливо було пізнати — чи то дядько, чи старець, чи просто легінь, який подався в мольфарство. Багато хто споріднює їх зі старослов'янськими волхвами.

Неодмінними супутниками мольфарів є чорні коти. Це пояснюється просто — саме чорний кіт тонко відчуває ауру людини, енергетику, уловлює її думки, може визначити хворе місце, а також захищає свого хазяїна від усіх можливих вроків та псувань, відвертає блискавки від оселі. Кіт для мольфара є своєрідним оберегом, що уладнює простір, у якому живе й діє чародій.

Відповідно до типу енергії, мольфарів можна розділити на «сонячних» та «місячних», а за різновидами діяльності на:

віщунів, або ворожбитів, — ті, хто відгадує минуле і передбачає майбутнє;

градівників, або хмарників, — ті, хто відвертає град і бурю;

знахарів, або примівників, — ті, хто лікує недуги травами, заговорює хвороби.

Незвичні здібності мольфарів та їх малочисельність лякали звичайних людей, проте страх не заважав їм поважати чарівників. До мольфарів ставилися як до посередників між двома світами — явним і потойбічним. Крім того, часто на них покладали духовну відповідальність за село та його мешканців. У критичних ситуаціях саме в мольфара шукали порятунку, тому часто таких людей порівнювали з богами.

У цілому, мольфарство є великим мистецтвом і потребує надзвичайної відповідальності, у першу чергу, перед собою, перед нащадками, перед народом. Без цих чарівників світ втратить сенс, усталені цінності. Мольфари — то є автентика Карпат, те, що робить їх жителів унікальним і самобутнім народом, цікавим для світу.

Жіночі персонажі, що ними лякають місцеві жителі

У карпатській демонології всі істоти поділяються на чоловічих та жіночих персонажів. Так, на означення покійника, який після смерті приходить і п'є кров у живих людей, використовується слово «упир», а домашнього духа називають годованцем. При цьому жіночих образів, що мали б аналогічне значення, в демонології немає. Тож поговорімо окремо про істот жіночої статі, в існування яких вірили гуцули.

Основна функція жіночих персонажів полягала зазвичай у звабленні чоловіків та підміні немовлят. Таких істот називають мавками, дикими бабами, літавицями, вітерницями, перелесницями, бісицями, повітрулями тощо. Звідки ж вони з'являлися? Вважалося, що ними ставали дівчата, які померли до весілля, жінки, що загинули під час пологів, нехрещені діти, старі діви.

Отже, почнімо з образу русалки. Інколи її порівнюють і з мавкою, майкою. Проте, незважаючи на подібність зовнішності й інших чинників, це різні персонажі. За однією з версій, русалкою стає дівчина, яка втопилася.

Якщо говорити про зовнішні риси, то русалку, перелесницю, майку, дику бабу нерідко наділяли гіпертрофованими грудьми. Це пов'язано з функцією таких істот, адже вони могли годувати покинутих дітей. Інколи в цих покійницях можна було розпізнати дівчат, які померли перед шлюбом. На Бойківщині, коли дитину хотіли відлучити від грудного вигодовування, її лякали дикою бабою, яка може покусати груди. Та й саме використання терміна «баба» свідчить про те, що за цим образом прихована душа померлої людини. Дикій бабі приписують різні, часом зовсім протилежні дії — крадіжку та підміну немовлят, зваблення чоловіків тощо.

Ще одна характерна