Юлія Ілюха - Східний синдром

class="p">Вася змовчав. Він обмацував дівчину очима. Мабуть, років шістнадцять-сімнадцять, хоча через косметику на обличчі здається старшою. Середнього зросту, фігура більше підліткова, ніж жіноча, — гострі лікті та коліна, тендітні кісточки ключиці, маленькі груди. Пухкі губи, миленький носик. Засмага, макіяж, манікюр і педикюр — слова, знайомі від кожної з Васиних сестер.

— А можна з вами познайомитись? — незалежно від Васі бовкнув його язик. — Я Ва…

Доказати він не встиг. Білявка зміряла його презирливим поглядом і гримнула дверима перед носом. Вася ще кілька хвилин потупцяв перед замкненими квартирами, все ще сподіваючись, що вони гостинно відчиняться, а тоді закинув сумку з речами на плечі й пішов, одурманений думками про недобру, але красиву сусідку його крутих родичів.

Вересневий день котився до вечора перезрілим апельсином, а йти Васі було нікуди. Хіба що зустріти ніч на лавці в парку, поповнивши лави безхатьків, або передрімати на Південному вокзалі разом із подорожніми, що їдуть із минулого в майбутнє. Але тут він раптом згадав про своїх «корешів» з академії — колишніх одногрупників Саню й Даню, з якими мешкав у гуртожитку в одній кімнаті, і вирішив пошукати прихистку в них.

З наскоку зайти до гуртожитку йому не вдалося. Усіма своїми ста кілограмами шлях Васі заступила вахтерка баба Надя. Вона виставила перед Васею газету, наче бувалий боєць «Беркута» щит, і заревіла чоловічим баритоном:

— Пропуск!

Марно Вася намагався пояснити, що він колись був і невдовзі знову стане студентом «юрки». Марно бив на жалість, нарікаючи, що йому, крім кімнати друзів Сані й Дані, нікуди йти і доведеться ночувати на вулиці, як останньому шолудивому псу. Баба Надя була тверда, наче зачерствілий батон, — без перепустки в її володіння не прошмигне ніхто. Врешті-решт, після коробки цукерок вона змилостивилася й погодилася покликати когось із товаришів.

Хвилин через десять прийшов Саня з червоними очима й запахом перегару. Спершу він не міг второпати, хто такий Вася і чого той від нього хоче, але потім згадав і з криком «Братан!» поліз обійматися. Згодом підтягнувся тверезий, як скельце, Даня, який вступив у переговори з бабою Надею. У результаті за хабар у вигляді пляшки закарпатського коньяку і банки домашнього варення, які мати пере­дала для родичів, Васю пустили в кімнату гуртожитку на тиждень, а там, дасть Бог, він поновиться і заселиться вже на законних правах.

У середу Вася попрямував до родичів, які б уже мали повернутися, з потаємною надією знову побачити непривітну білявку. Натиснув кнопку дзвінка і став чекати, раз по раз поглядаючи на залізні броньовані двері її квартири. Білявка не показувалась, зате йому відчинив сам Сергій Іванович. Скептично оглянувши Васю з порога, він деякий час розглядав його, наче намагався згадати, де міг бачити його раніше. Помітивши відсутність сумки з речами, він все одно не надто зрадів появі набридливого кровника.

— Ну що ти будеш робити! Знову за рибу гроші! Е-е-е-е… Василь? Заново вчитися надумав? — почав без зайвих привітань і сентиментів.

— Є таке діло, — сконфужено погодився Вася.

Йому було некомфортно стояти тут, укотре залежачи від милості цього зверхнього чоловіка, який дивився на нього, як на гімно, і вважав людиною другого сорту. Але в його становищі вибирати не доводилось.

— Ну що з вами робити, завтра поговорю про твою ситуацію. — Сергій Іванович скривився, наче проковтнув учорашній кислий борщ, і додав, підвищивши голос: — Тільки я тебе прошу, якщо тебе знову випруть, більше мене не тривож. Втомлює це, знаєш, вирішувати чужі проб­леми. Завтра подзвони.

Він уже хотів було зачинити двері, але Вася встиг крикнути в глибини євроквартири:

— Сергію Івановичу!

— Ну що ще? — роздратовано відповів той у щілину.

— А як звати вашу сусідку навпроти? Ну, блондинку, симпатичну таку. — Вася не збирався відступати, не дізнав­шись головного.

— Василю, не мороч мені голови своїми дурницями! Катя, напевно, — родич на мить замислився, — чи Аня. Точно, Аня. Давай-давай, іди вже. — Двері остаточно зачинились.

Через кілька днів Вася поновився в академії — заднім числом отримав студентський квиток і місце на бюджеті. Щоправда, знову на першому курсі, бо з другим щось не вийшло навіть у Сергія Івановича. Зате в гуртожитку його прописали в кімнаті разом із корешами Санею і Данею, які на той час були вже на четвертому курсі.

  ***

Життя знову завертілося, як у калейдоскопі: гулянки, дів­чата, навчання, канікули. Історію України читав уже інший, молодий викладач. Після випадку з Васею ходили чутки, що зять Тімотея був військкомом. Відтак перелякані студенти, боячись потрапити в немилість, написали на нього колективну скаргу, а в академії нарешті знайшли привід, щоб витурити діда на пенсію. Вася ж вирішив не повторювати минулих помилок і більше у відкриті конфронтації з викладачами не вступав.

Невдовзі він знайшов вечірній приробіток промоутером у супермаркеті й відтоді взагалі мав лише одне бажання — виспатися, а не сперечатися на мовні теми. З навчанням усе було більш-менш добре — Вася не гнався за копієчною стипендією і перебивався трійками, аби тільки залишатися на плаву і не вилетіти знову. З появою приробітку з грошима теж було окей — він навіть перестав просити кишенькові у батьків, хоча ті все одно присилали.

Одне лише непокоїло Васю — у нього зовсім не було особистого життя. З голови не йшла та білявка, чи то Катя, чи то Аня, й інші дівчата порівняно з нею здавались йому безбарвними й нудними, як чорно-білі радянські фільми проти сучасних блокбастерів. Звичайно, траплялись — і частенько — у нього швидкоплинні знайомства, які переходили в якісний секс, але це був тільки тваринний трах для задоволення потреб молодого енергійного організму. Васина ж душа прагнула кохання. Й одного ранку, прокинувшись у чужій квартирі з незнайомою дівкою під боком, він вирішив ухопити долю за яйця і піти ва-банк — поїхати знову туди, де жила чи то Катя, чи то Аня.

Підготувався до цього Вася ретельно: купив три кіло шоколадних цукерок для хабара вахтерці, яка могла забезпечити його цінною інформацією про білявку, та величезний букет криваво-червоних троянд для самої дівчини. Перед цим він сходив до перукарні та придбав не на базарі, а у фірмовому магазині нові шмотки — джинси, стильну футболку «як у Рікі Мартіна» і блейзер. У вибраний день Вася, красивий та пахучий, із квітами та цукерками, пішов назустріч своєму коханню.

Вахтерка — пенсіонерка з фарбованими в кармін тонкими губами — красу Васі не оцінила й у під’їзд далі своєї комір­чини його не пустила. Тоді він галантним жестом хотів покласти перед впертою бабою прихоплені цукерки, але заче­пився пакетом за поштову скриньку й солодощі — всі три кіло — розлетілися по бетонній підлозі. Мовчки в’яли квіти, а Вася з вахтеркою, чортихаючись, разом збирали кляті цукерки.

Коли були знайдені останні «Ластівка» з «Ромашкою», пенсіонерка змінила гнів на милість. Вона розповіла, що дівчину справді звуть Анею. Дід її, Григорій Кузьмич, нині покійний, був генералом. Від нього й дісталася трикімнатна квартира у «відомчому» будинку, в якій Аня мешкає зараз із бабусею Віолеттою Миколаївною, вчиться на факультеті іноземних мов. Коли генерал був ще в строю, жили вони на широку ногу, а тепер із розкоші залишилася тільки «сталінка» в центрі. Батьки мешкають окремо десь на Салтівці й долею доньки, яку вони ще школяркою передали бабусі з дідусем,