Джейн Гарпер - Заблудлий, Джейн Гарпер

— Не знаю, приятелю. Побачимо.

Зандер розтулив рота, але знову стулив і виліз з автівки, більше нічого не кажучи. Рушив за батьком до огорожі, глипнув на брезент і, прямуючи до Бабової машини, шанобливо обійшов могилу по великому колу.

— Привіт, Бабе.

— Добридень, малий. Хоча ти вже не такий і малий, га?

— Ні, здається.

— Як Брисбен?

Нейтан бачив, як син на мить затнувся. «Краще, ніж тут», — ясно читалася відповідь.

— Усе гаразд, дякую, — натомість промовив він. — Мені дуже прикро через Кемерона.

— Ага, ну, ти ж не винен, приятелю, — мовив Баб, відчиняючи дверцята машини. — Стрибай сюди.

Зандер не відривав очей від могили.

— А ми просто...

— Що? — Баб уже сидів за кермом.

— Отак його тут залишимо?

— Нам сказали нічого не чіпати.

Зандер був шокований.

— Я не збирався чіпати це. Його. Я просто подумав, чи не слід комусь із нас... — він не договорив, наштовхнувшись на Бабів порожній погляд. — Не зважай.

Нейтан бачив, що це проявилася Зандерова міська м’якотілість — наче шар молоденької шкіри. Гнучкість у суперечках, імпортна кава й ранкові новини лагідно скруглили всі його гострі кути. Не обламали їх, не стерли на твердий мозоль. Зандер думав, перш ніж заговорити, та зважував наслідки своїх дій, перш ніж починати діяти. Загалом, подумалося Нейтанові, це не погано. Проте все залежить від того, де ти опинився... Нейтан відчинив дверцята машини.

— Гадаю, все буде нормально, приятелю, — сказав він, залізаючи. — Їдьмо.

Зандера це не переконало, але він сів на заднє сидіння, не сперечаючись. У машині було прохолодно й темно. Рація мовчала на своїй підставці.

Нейтан обернувся до брата.

— Поїдеш уздовж огорожі?

— Ага, думаю, так буде найшвидше, — мовив Баб і прискалив око, поглядаючи в дзеркальце заднього огляду на Зандера. — Ти там тримайся на задньому сидінні, я постараюся їхати обережніше, але труситиме добряче.

— Гаразд.

Їхали не розмовляючи: Баб зосереджено вдивлявся в дорогу під колесами, намагаючись не втратити управління через ями й непримітні ділянки сипкого ґрунту. Перевалили через пагорб, і могила швидко зникла з очей, а Зандер, бачив Нейтан, міцніше вчепився в заднє сидіння. Нейтан визирнув у вікно на огорожу, яка відділяла братові володіння від його власних. В обох напрямках дріт зникав удалині. Не видно було йому кінця-краю. Проминули ділянку, де стовпи огорожі, схоже, розхиталися, і Нейтан подумки закарбував, що слід сказати Кемові... Й одразу похопився. Знов його штрикнуло гостре усвідомлення того, що сталося.

Доїхали до краю Кемеронової землі, й Баб сповільнив рух. Шосе попереду ховалося за природним підвищенням, що тягнулося вздовж східного кордону. З Нейтанового боку воно являло собою земляний пагорок, а з Кемеронового — кам’янисте оголення гірських порід, якому вдалося протриматися кілька тисяч років. На заході сонця воно пломеніє червоним, немов підсвічене зсередини. Нині ж було тьмяно-коричневе.

— Де машина? — запитав Нейтан.

Баб уже практично зупинився, вдивляючись у лобове скло. Зандер розвернувся, озираючись назад, звідки вони приїхали.

— З цього боку нічого немає, — примружився Нейтан крізь закурене скло. — Де саме, за словами пілота, вона була?

— Він летів за джипіесом, по сітці, тож... — Баб знизав плечима. Це не дуже допоможе. — Але він казав, на скелястій ділянці, на північ від лінії... — Баб перемкнув передачу. — Виїду на дорогу. Побачимо, що видно звідти.

Баб рушив попід огорожею, тримаючись вузької самочинної ґрунтівки, що з’єднувала пасовище з дорогою. Проскочивши в розпадину між скелями, машина підстрибнула, двигун застогнав — і вони опинилися на тому боці оголення. Відкрита дорога була геть безлюдна.

— Як скажеш — тут північ? — спитав Нейтан, і Баб кивнув. Колеса здійняли хмару куряви, й до Нейтана долинуло цокотіння камінців, які злітали з дороги, поки машина набирала швидкість. Дорога попереду нагадувала земляну стрічку, а ліворуч тягнулася скеля. За кілька годин вона цілком затулить призахідне сонце.

Їхали якусь хвилину, аж тут Баб пригальмував навпроти майже невидимої розпадини в скелях. Знаків тут не було. Нечисленні місцеві мешканці знали більшість путівців через бездоріжжя, а поодиноких туристів не заохочували їх досліджувати. Баб спрямував машину в прогалину між скелями й виїхав на пасовище з того боку. В цьому місці оголення породи являло собою положистий схил, який поступово підіймався до найвищої точки, а над дорогою різко обривався.

Баб зупинився, не вимикаючи мотора, і Нейтан, відчинивши дверцята, вийшов. Здійнявся вітер, і курява прилипала до шкіри і вій. Нейтан розвернувся, повільно зробивши повне коло. Звідси видно було й скелі, й огорожу, яка змаліла вдалині. Й обрій. А більш нічого. Нейтан сів назад у машину.

— Спробуй трохи далі.

Вони повернулися на дорогу, й за хвильку Баб завернув у іншу прогалину. Все повторили спочатку: зупинилися, роззирнулися. Нічого, все так само. Нейтан, уже втрачаючи надію, відчинив пасажирські дверцята, щоб залізти назад у машину, коли почув легенький стукіт по шибці. Зандер кудись указував, щось говорячи.

— Що таке? — нахилився до нього Нейтан.

— Он там, — тицьнув Зандер на верхівку схилу понад дорогою. — Де світло.

Нейтан примружився проти сонця, але нічого не міг розібрати. Він нахилився, щоб дивитися з одного рівня з сином. Простежив за його поглядом — і нарешті побачив. На далекій скелі, на самому кам’янистому вершечку, тьмяно поблискував брудний метал.

Водійські дверцята були відчинені. Не навстіж, але й не на щілинку. Радше наполовину: якраз достатньо, щоб змогла вилізти людина.

Потому як Зандер побачив далекий відблиск машини, Баб знову виїхав на дорогу й дістався наступного прихованого з’їзду. Знову спустився на путівець — і цього разу «ленд-крузер» уже неможливо було проґавити. Він стояв на пласкій верхівці скелястого пагорба, обернутий капотом до урвища над дорогою.

За загальною мовчазною згодою Баб зупинився біля підніжжя, і вони піднялися схилом. Усі троє стали біля Кемеронової машини, а вітер шарпав одяг.

Нейтан обійшов бездоріжник і вдруге за день відчув, як щось у ньому зрушується, зміщується. Зовні машина була геть звичайна. Брудна й пощерблена камінцями, але не схоже було, що з нею якась біда. Нейтан відчув неприємне холодне поколювання на загривку.

Не схоже, що з нею біда, в цьому-то головна біда. Нейтан збагнув, що очікував побачити, як мінімум, що машина застрягла, чи перекинулася, чи врізалася в скелю, чи взагалі сплющилася на зазублену металеву кулю. Він очікував на те, що двигун закипів, чи