Олександр Гулій - Коронація слова. Довга поїздка в метро, Олександр Гулій

– Те, що потяг зламався – не дуже добрий знак. Щось все ще заважає тобі рухатись вперед.

– Це має бути якось пов’язано з письменництвом? – спитав чоловік, силячись відкрити купу іржавого брухту, що ще станцію тому була дверми. Стулки неохоче піддавалися, відповзаючи в сторону з противним скрипінням.

– Цілком можливо. Але я не розумію, що тебе гальмує, хоча…, – дівчина замислилась, – Можливо, річ у тому, що ти знищив свій роман.

– Ну, якщо порозмислити, тепер, після всього побаченого і після твоїх слів, можливо, я трохи погарячкував, – відповів Олексій і виглянув у темряву тунелю, намагаючись розгледіти, чи далеко вихід на перон. – Але тут вже нічого не поробиш.

– Що ж, тоді, думаю, я знаю, що робити, – сказала Кора. – Тільки ходімо скоріш, у нас обмаль часу.

Олексій допоміг дівчині вилізти з потягу і вони почали обережно просуватися вперед, повз вагонів, що повільно, але впевнено розвалювалися на частини, створюючи у замкненому просторі моторошне відлуння і грюкіт. Деякий час вони пробиралися крізь темряву, в якій Олексію чулися голоси людей і рівномірний гул, немов він все ще їхав у потягу, але навколо нікого не було. Коли нарешті попереду замаячило світло, чоловік із подивом зрозумів, що вони виходять не на станцію, а прямо на вулицю, залиту світлом ліхтарів. Колії  на виході з тунелю ніби вростали в асфальт, припиняючи своє існування, і варто було минулим пасажирам зробити останній крок назовні, як тунель за їх спинами розтанув, ніби примара, залишивши по собі лише відголос рівномірного гулу. Олексій і Кора стояли посеред пустої вулиці, а прямо перед ними височів Мистецький арсенал.

– Кора, як ми опинилися у Києві? – на хвилину забувши про не менш дивні речі, що відбувалися з ним ще кілька хвилин тому, спитав Олексій.

– Ми не в Києві, ми у тебе в голові, – з посмішкою нагадала дівчина, потім схопила чоловіка за руку і потягнула до будівлі. – Ходімо скоріше.

– Але чому простір в моїй голові виглядає, як Мистецький арсенал? – спантеличено спитав чоловік, слухняно йдучи за дівчиною. Вони швидко зайшли на територію арсеналу і пірнули у темний отвір входу в будівлю.

– Тут зазвичай проводять літературний конкурс «Коронація слова», – сказала Кора, проходячи в середину комплексу.

– Це якось пов’язано з тим, що тебе звуть Коронація?

– Я лишу це на твою уяву, – посміхнулася вона. – Цей конкурс немов квиток у життя письменника, про яке ти мріяв. І участь і перемога в ньому дуже почесні. Але віддати на цей конкурс можна тільки той твір, який ще ніколи ніде не публікувався, в тому числі й в інтернеті, тому твій останній роман як найкраще підходить для цього. А далі, що буде – те буде, але мені здається, на тебе чекає успіх.

– Ти забула, я видалив його, ніде не залишилося ані копії.

– Ти в цьому впевнений? – спитала дівчина, підводячи Олексія до одинокої інсталяції. На постаменті, підсвіченому прожектором лежала книга у твердій обкладинці з гарною фантазійною картинкою. Олексій шоковано дивився на власне ім’я зверху обкладинки – це був той самий роман, але надрукований одним з найвідоміших видавництв України. Не вірячи своїм очам він взяв книгу і прогорнув кілька сторінок, але вона не зникла. На кожному листочку рівними рядками лягали речення, створюючи ще один всесвіт, який ніхто крім Олексія не зміг уявити.

– Але як це можливо?

– Немає нічого неможливого, коли ти вкладаєш душу у свої роботи. Головне зберігати надію і пам’ятати, навіщо ти кожного разу сідаєш «за перо». Що ти подумав, коли я спитала тебе у потягу, навіщо ти пишеш?

– Ну… Це трохи дивна відповідь, але я подумав, що роблю це просто так, просто тому, що мені подобається. Я власне і книги хотів випускати просто, щоб ділитися з якомога більшою кількістю людей своїми ідеями.

– В цьому і сенс. Тільки справжні творці роблять це просто так, без усілякої задньої думки, – сказала Кора і стиснула руку свого нового знайомого. – Зараз настає час нам прощатися. Я була рада познайомитись.

– Я теж, – трохи розгублено відповів Олексій. У вухах знову почав наростати якийсь сторонній гул.

– Відправ свій роман на конкурс, добре? Я прочитала його, він справді класний.

Коронація тепло посміхнулася на прощання і наступної миті поряд пролунав чіткий голос:

– Станція метро «Армійська».

Чоловік кліпнув кілька разів і зрозумів, що він все ще сидить у порожньому вагоні харківського метро в тому самому останньому потягу, на який він ледве встиг. Руки, в яких ще мить тому була його книга, гарячково стискали трохи поношений рюкзак, без котрого Олексій зазвичай нікуди не виходив. Остаточно прокинувшись, він трохи розчаровано повернувся до реальності. Все це був лише сон і ніякої дівчини із дивним ім’ям Коронація ніколи не було у цьому потягу, цьому метро і цьому світі, як і його надрукованих книг.

Понуро дійшовши додому, Олексій переодягнувся в домашнє, заварив чаю і пішов у кімнату, що була його робочим кабінетом, бажаючи трохи посидіти за комп’ютером. Але зайшовши, він із подивом зрозумів, що комп’ютер, який він абсолютно точно вимикав, працював із тихим гудінням, а два великі монітори освітлювали кімнату, немов лампи. Нічого не розуміючи, чоловік підійшов ближче і з приголомшенням побачив, що на робочому столі висить ярличок «вордівського» файлу з його романом. Все ще не вірячи своїм очам він відкрив файл і пересвідчився, що файл повний, нічого не втрачено і його роман від першої до останньої сторінки знову існував.