Олександр Гулій - Коронація слова. Довга поїздка в метро, Олександр Гулій

Тим часом потяг все їхав і їхав, розсікаючи темряву тунелю. Олексій раптово зрозумів, що вони вже давно повинні були доїхати до станції, але цього чомусь не сталося. З динаміків почало лунати якесь нерозбірливе хрипіння, але неможливо було розібрати жодного слова. Мимоволі він почав оглядатися по сторонах, силячись роздивитись за вікном щось окрім одноманітності стіни тунелю, що зливалася для ока в одну суцільну сіро-коричневу смугу.

– Ви виглядаєте збентеженим, – раптом почув Олексій і обернувся на голос. Дівчина уважно дивилася но свого попутника, світло від ламп народжувало в глибині її очей зелені відблиски.

– Ми вже давно мали приїхати на станцію, хіба ні? – відповів чоловік.

– Пробачте, я не місцева, не знаю, скільки треба їхати. А яка мала бути станція?

Олексій не встиг відповісти, тому що потяг почав збавляти хід, гальмуючи нерівномірними ривками. Світло у вагоні заблимало, в якийсь момент чоловік глянув в сторону інших вагонів і зрозумів, що вони всі пусті. У потягу їхали тільки він і дівчина. Хриплий голос з шиплячих динаміків, закашлюючись, сповістив:

– Станція «Розчарування».

– Що? Що це за прикол такий? – не зрозумів Олексій. Стараючись втримати рівновагу, він підійшов до дверей. Потяг ривками заїхав на станцію, але це була не станція «Левада», яка мала б бути після «Історичного музею». Вони опинилися в абсолютно невідомому чоловіку місці. Стара потріскана табличка на стіні вимальовувала назву «Розчарування». Коли потяг врешті решт, брязкаючи, зупинився і відчинив двері, чоловік шоковано виглянув на платформу. Вся станція була засипана списаним папером, старими зошитами, блокнотами, стільницями від парт, шматками стін, розписаними якимись текстами. Щодалі Олексій придивлявся, тим більше всі предмети тут нагадували йому речі з минулого. Ось шматок стіни з туалету «Ред Дор» пабу, де він колись писав вірші, втискуючи їх поміж інших написів відвідувачів. Стільниця парти з інституту, на якій він олівцем шкрябав якісь примітки для своїх творчих ідей. Перший роман, який він писав в товстому потертому зошиті від руки. Навкруги, куди не кинь око, розкидана валялася його творчість. І вся вона була покрита пилом, тліном і забуттям.

– Господи, що це таке? – з жахом спитав чоловік.

– Так виглядає твоє розчарування, – сказала дівчина у нього за спиною. Він не помітив, коли вона тихо підійшла і стала трохи позаду від нього. – Немов потайне бажання вирвати все з коренем і забути, що воно існувало. Але ж були часи, коли ти просто насолоджувався процесом і нічого не чекав.

– Ти теж це бачиш?

– Так, звичайно.

Олексій наважився зробити невеликий крок вперед, йому здавалося, що варто вийти на платформу, потяг зачинить двері та поїде, залишивши його тут назавжди. Ступивши однією ногою на платформу, він підняв з підлоги зошит, що лежав майже біля дверей потягу. Це був його старий зошит для приміток та ідей для роману, який він писав кілька років тому, але відкривши пожовклі листи, він не побачив там ніяких нотаток. Тільки один і той же напис речення за реченням: «Роман від невідомого письменника нікому не цікавий». Відсахнувшись, немов від ляпаса, Олексій випустив зошит з рук і відступив назад до вагона. Водночас голос в динаміку, ще дужче захлинаючись кашлем, сказав:

– «Обережно, двері зачиняються. Наступна станція – Страх».

– Це якесь божевілля, – прошепотів чоловік, сідаючи назад на сидіння. – Це не може бути реальним, так не буває.

– Залежить від того, що саме ти маєш на увазі під словом «реально», – знову подала голос дівчина і тільки зараз Олексій зрозумів, що вона ненормально спокійна для поточних обставин.

– Що тут відбувається? Хто ти така?!

– Не гарячкуй, я не заподію тобі нічого поганого. Навпаки, я тут, щоб допомогти.

– Допомогти? З чим? Ти знаєш, як звідси вийти? Це ж не може бути справжнім світом, я ж просто їхав додому після зустрічі!

– Почнімо з початку, – відповіла дівчина, сідаючи навпроти нього. – Мене звати Коронація. Я тут, щоб допомогти тобі розв’язати деякі питання.

– Коронація? – спантеличено перепитав Олексій. – Вибач, але що це за ім’я таке взагалі?

– Яке є, – знизала плечима дівчина. – Можеш звати мене Кора, якщо так тобі більше подобається.

– Де ми?

– Ми у тебе в голові, якщо можна так висловитись. Сьогодні ти сказав, що хочеш кинути письменництво і я не змогла проігнорувати цей факт.

– Ти за мною шпигувала? Як ти взагалі дізналася, про що я розмовляв із другом?

– Тобто, як я дізналася зміст приватної бесіди, тебе турбує, а той факт, що ми зараз знаходимося у твоїй голові й видовище перед нами постає аж ніяк не нормальне, це тобі ок?

– Вибач, я щось заплутався, – схопився за скроні чоловік, намагаючись якось перетравити все, що відбувалося навкруги. – Раз ти в моїй голові, то все це не насправді?

– Чому це має бути не насправді? – питанням на питання відповіла Кора і продовжила, – Послухай мене, я не знаю, як тобі пояснити людською мовою, хто я така. Можеш вважати мене покровителькою письменників, якщо подобається, чи музою, чи ще ким-небудь. Але факт залишається фактом – твій розум і душу руйнують невдачі на творчому терені й невдачі ці беруться не з твоєї поганої творчості, а з сили, так би мовити, природних обставин. І я як раз являюся таким, як ти. Являюся, щоб допомогти.