Келлі Макгонігал - Сила волі

в умінні тримати язика за зубами часом полягає секрет тривалого шлюбу). Якщо ми хочемо поліпшити своє життя, сила волі — непоганий початок. Для цього ми просто трохи розширимо стандартні функції нашого мозку. Спершу уважніше придивімося до того, із чим будемо працювати.[3]

Нейробіологія про «я буду», «я не буду» та «я хочу»

Наше сучасне вміння контролювати себе — результат давнього прагнення стати кращими сусідами, батьками чи подружжям. Що ж відбувалося з людським мозком? У нашому мозку розвинулася префронтальна кора — важлива ділянка, розташована на рівні чола та очей. Упродовж тривалого часу префронтальна кора здебільшого відповідала за фізичні рухи — ходіння, біг, хапання, штовхання (так званий протосамоконтроль). У ході еволюції префронтальна кора збільшувалася, її зв’язок з іншими ділянками мозку міцнішав. На відміну від інших біологічних видів, у мозку людини нині вона обіймає більшу його частину: це одна з причин, чому ви ніколи не побачите, як собака заощаджує собі на пенсію. Разом із префронтальною корою розвинулися нові функції конт­ро­лю — контроль уваги, контроль думок і навіть контроль почуттів. Людина стала краще контролювати свої дії[4].

Роберт Сапольські, нейробіолог зі Стенфордського університету, стверджує, що основне завдання префронтальної кори — порушувати рівновагу мозку, тобто спонукати вас до виконання складніших завдань[5]. Ви радше воліли б просто полежати на дивані, та префронтальна кора змушує вас піднятися й піти до тренажерного залу. Коли ви хочете скуштувати смачний десерт, префронтальна кора нагадує вам, що краще замовити лише чай. А коли хочете відкласти роботу на завтра, саме префронтальна кора відкриває за вас файл і починає працювати[6].

Префронтальна кора — це не просто однорідний згусток сірої речовини. У ній розташовані три ключові області, між якими розподілені функції «я буду», «я не буду» та «я хочу»[7]. Верхня ліва ділянка префронтальної кори спеціалізується на здатності «я буду». Це вміння допомагає змусити себе виконувати нудні, складні чи стресові завдання, наприклад, здолати ще кілька кілометрів на біговій доріжці, коли вже дуже кортить у душ. Права сторона регулює здатність «я не буду» і не дозволяє вам піддаватися різним поривам та бажанням. За нещодавній випадок за кермом, коли ви хотіли прочитати повідомлення, але все-таки вирішили пильнувати дорогу, подякуйте саме їй. Ці дві зони разом контролюють ваші дії[8].

Третя ділянка, розташована трохи нижче — посередині префронтальної кори, — керує вашими цілями та бажаннями. Саме вона вирішує, чого ви хочете. Що швидше вона спрацьовує, то потужніша ваша мотивація, щоб діяти чи протистояти спокусі. Ця частина префронтальної кори нагадує вам про те, чого ви ­насправді хочете, навіть коли решта ділянок вашого мозку галасує: «З’їж! Випий! Викури цигарку! Купи!».

Під мікроскопом: що ж найважче?

Кожна проблема, пов’язана із силою волі, потребує важких рішень — байдуже, чи ви опираєтеся спокусі, чи прагнете уникнути стресової ситуації. Уявіть, що ви боретеся із власною силою волі. Що для вас найважче? Чому це так складно? Що ви відчуваєте, коли про це розмірковуєте?

Приголомшливий випадок втрати сили волі

Чи важлива префронтальна кора для самоконтролю? На це запитання можна відповісти, з’ясувавши, що буває, коли вона руйнується. Найвідоміший випадок пошкодження префронтальної кори — історія Фінеаса Ґейджа. Попереджаю: вона досить кривава, тож бутерброд ліпше відкласти на потім[9].

У 1848 році двадцятирічний Фінеас Ґейдж був робітником у залізничній будівельній бригаді. Керівники називали його найкращим працівником, а колеги поважали і любили. Близькі та друзі розповідали, що він був спокійний та чемний. Його лікар, Джон Мартін Гарлоу, описував його як морально і фізично сильну особистість — людину, що «має залізну волю й залізний стрижень».

Однак 13 вересня, в середу, о шістнадцятій тридцять усе це змінилося. Бригада Ґейджа використовувала вибухівку, щоб розчистити шлях через Вермонт для будівництва залізниці «Рутланд та Берлінґтон». Ґейдж мав закласти вибухівку. Він робив це тисячі разів, але того разу щось пішло не так. Вибух стався занадто рано, і в череп Ґейджа встромився металевий прут понад метр завдовжки. Він проштрикнув його ліву щоку, пройшов крізь префронтальну кору та приземлився метрів за тридцять від нього. На пруті залишилася частина сірої речовини Ґейджа.

Мабуть, ви вже уявили цю картину і думаєте, що Ґейдж миттєво помер. Але ж ні. Очевидці розповідали, що він навіть не знепритомнів. Робітники поклали його у візок та штовхали півтора кілометра до таверни, де він зупинився. Лікар зробив усе можливе: повернув на місце знайдені найбільші фрагменти черепа і наклав шви.

Щоб одужати фізично, Ґейджу знадобилося більше двох місяців (могло б бути і швидше, якби не лікар Гарлоу, який регулярно призначав Ґейджу клізми, щоб вилікувати стійкий грибок на відкритих ділянках його мозку). До 17 листопада він зміцнів достатньо, щоб повернутися до свого звичного життя. Ґейдж стверджував, що «почувається краще в усіх розуміннях» і не відчуває болю.

Схоже на щасливий кінець. Однак, на жаль, історія на цьому не скінчилася. Його зовнішні рани, може, й загоїлися, однак із мозком Ґейджа почали коїтися дивні речі. За словами друзів та колег Ґейджа, він змінився як особистість. Пізніше лікар Гарлоу описував ці зміни в медичному звіті про нещасний випадок:

Баланс… між його інтелектуальними здібностями і тваринними інстинктами, здається, порушився. Він став імпульсивним, брутальним, почав уживати найогиднішу лайку (чого раніше за ним не спостерігали), демонстрував неповагу до своїх колег, відкидав усі поради, якщо вони конфліктували з його бажаннями… багато планував, але швидко полишав ці плани, так і не втіливши їх у життя… У цьому розумінні його свідомість докорінно змінилася, до того ж так сильно, що його друзі та знайомі одностайно заявляли: «Це вже не Ґейдж»[10].

Іншими словами, разом із префронтальною корою Ґейдж втратив свої вміння: «буду», «не буду» та «хочу». Його залізну волю — те, що здавалося непохитним елементом його особистості, — зруйнував металевий прут, що протаранив його череп.

Більшості людей не варто хвилюватися, що раптовий вибух на залізниці позбавить самоконтролю, однак у кожному з нас є дещиця Фінеаса Ґейджа. Префронтальна кора не завжди така надійна, як би нам цього хотілося. У деяких тимчасових станах — сп’яніння, недосипання і навіть розгубленості — префронтальна кора пригнічується, що дуже схоже на травму мозку, якої зазнав Ґейдж. Через це ми втрачаємо здатність контролювати наші потяги, хоча сіра речовина ціла й неушкоджена. Навіть коли наш мозок відпочилий і тверезий, небезпека все ще існує. Усі ми можемо змусити себе виконувати складні завдання, але й бажання зробити все навпаки нікуди не зникає. Цей імпульс потрібно стримувати, бо іноді, як ми побачимо далі, він живе власним розумом.

Проблема двох свідомостей

Коли ми втрачаємо