Ольга Томашук - Шабаш на Лисій горі, Ольга Томашук

— Ви хто? Що відбувається?

Та мені ніхто не відповів. Я піднялася на ноги та почула позаду себе кроки. Обернулась і знову мене окутала паніка. Я побачила як Лізу попід руки вели дві жінки до найбільшого вогнища, біля якого сиділа якась страшенна почвара. З переляку я забула, що вмію говорити та кричати та просто мовчки спостерігала за дійством. І не помітила, як до мене підійшли дві жінки. Оговталась тільки тоді, коли вони взяли мене під руки та скомандували⁚

— Йди до великого вогню! — сказала перша.

— Не підеш добровільно, змусимо! — продовжила друга.

І я пішла. Пішла, бо не хотіла залишати Лізу одну. Вдвох більше шансів вижити. Напевно… Крок за кроком ми наближались до вогнища над яким на ціпках висів котел. В ньому щось огидно булькало, а запах стояв такий, що я пошкодувала, що не маю нежитю. Подивилась на Лізу, вона стояла ніби чимось паралізована і мовчки на мене дивилася. В її очах я прочитала одне слово⁚ «Врятуй!». І я б залюбки, але стояла така ж заворожена. Не могла поворушити ні ногою, ні рукою. Раптом відьми, які нас оточували почали розступатися та схилили голови. До нас наближалась їхня цариця. Чесно кажучи все дитинство я мріяла про те, щоб бути королевою або царицею. Але, якщо усі цариці так химерно, потворно виглядають, тоді ні, дякую, я краще залишусь простою дівчинкою, без привілеїв та регалій.

— Хто ви та що ви тут робите? — звернулась до нас цариця скрипучим голосом.

— Ми туристи! На екскурсію приїхали. — сказала Ліза сподіваючись, що нас в ту ж мить відпустять.

— Туристи в день тут гуляють. А зараз ніч! І це наш відьомський час. Ви порушили наш спокій. Зіпсували нам шабаш! Вас сюди не запрошували! Ніхто не має звідси піти без покарання! — вигукували відьми на перебій.

Я уважно вдивлялася у їхні обличчя намагаючись знайти хоч когось, хто міг бути при повному розумі. Не знаходила… Чомусь у книгах відьми завжди описуються як гарні, привабливі жінки, а тут у всіх довжелезні носи, в деяких взагалі з бородавками. Бр-р… Якось вже і відьмою бути не хочеться. Треба, щось придумати та вибиратися з тої халепи. Та на жаль жодної гідної думки в голові так і не з’явилось.

Ми з Лізою вже стояли поруч та тулилися одна до одної. Магічне оніміння кінцівок пройшло. Та втекти ніяк ми не могли. Нас оточували тісним колом багато відьом і всі вони одночасно вигукували якісь заклики. Раптом одна з них торкнулася до наших носів та потягнула на себе. Резинки не витримали, лопнули і відьма лишилася стояти з двома носами у руках. Вона зло на нас глянула і заверещала⁚

— Самозванки! У нас тут дві самозванки! Принесемо їх у жертву!

— В жертву! В жертву! В жертву! — підтримували її інші носаті.

Головна відьма, тобто цариця, гидко нам посміхнулась. І промовила⁚

— Любі мої служительки, сьогодні, наша магічна, відьомська ніч! Ви можете робити все, що забажаєте! Головне запам’ятайте, вони мають зникнути так, щоб і сліду не лишилось. — зареготала і пішла до свого трону.

Ми з Лізою перелякано дивились одна на одну. Невже це кінець? Я вже подумки прощалась з подругою, як раптом, щось загуділо, засвистіло і з тріскотом із кущів вийшло щось велике та рогате.

— Нам капець! — сказала Ліза.

Я нічого не встигла їй відповісти, бо рогате чудовисько почало говорити.

— Не хочу їх приймати в жертву від вас відьми! Подивіться, які гарні молодиці! Мають розкішне, довге русяве волосся, а очі як блищать жагою до життя м-м-м… Хочу влаштувати з ними оргію та перетворити їх на відьом. — безапеляційно заявив він.

Відьми почали метушитися та перешіптуватись. Старша відьма зблідла, зіскочила з трону та побігла на зустріч до цього створіння, постійно кланяючись та виправдовуючись.

— Так господарю. Як скажете господарю. Все, що забажаєте… Відьми, ви чули? Бігом підготувати цих двох до оргії та до обряду! Не змушуйте господаря чекати! — командувала вона.

— Стійте! — вигукнув рогатий. — Я хочу непідготованих! Ведіть їх до мене вже!

— Відьми завмерли. Вони не розуміли, що робити. В такій ситуації вони опинилися вперше. Цариця їм мовчки кивнула даючи згоду виконувати побажання рогатого господаря і нас підвели до нього.

— На коліна смертні! — наказав він.

Ми обидві одночасно рухнули на коліна.

— Ай боляче… — простогнала я.

— Ксю, не ний! Все буде добре! — запевняла мене Ліза.

— Ага…

— Ксю, це ж наш молодик.

— А роги він де узяв?

— А біс його знає…

Поки ми з Лізою шепотілися, рогатий господар продовжував ставити свої умови відьмам.

— Зробіть нам ложе он за тими кущами!

— Господарю, оргії відбуваються тут, біля вогнища і в них беруть участь усі, а не тільки троє. — заперечували йому відьми.

— Я тут господар! Я краще знаю! І взагалі, ви що надумали сперечатись зі мною? Та я вас тут зараз…

— Ні, ні, господарю, все буде як забажаєте. Все вже готово. Вас провести чи може допомогти вам? — стелилася біля нього цариця.

— Я що по вашому з двома смертними не впораюсь? Ви за кого себе маєте?! Сумніваєтесь у моїй силі!? — обурювався рогатий.

Відьми опустили очі додолу та схилили голови. Рогатий взяв мене і Лізу за руки та повів нас у кущі, на ложе. Як тільки ми зникли за кущами, рогатий зняв свої роги та скомандував.

— Побігли, швидко! Через вісімсот метрів дорога є, треба до неї добратися та йти до низу. Там десь нас підберуть мої друзі. В табір вертатися не будемо. Це небезпечно. Питання є?

— Де ти роги взяв? — ляпнула я не подумавши.

— Швидко і тихо. — сказав молодик проігнорувавши моє питання.

І ми побігли. Швидко, але не тихо. Постійно шпортаючись та натикаючись один на одного. Через півтори години після  нашої втечі на зустріч нам, нарешті, виїхала машина.

Вже сидячи у середині машини я розуміла, що ще ніколи не почувала себе у повній безпеці. Зараз мені було затишно, спокійно та тепло серед людей, які були поруч зі мною. Я раділа, що нам з Лізою вдалося вибратися з чергової халепи цілими та неушкодженими. Та дякувала, про себе, молодику, що поплентався за нами та не кинув нас напризволяще. Мої роздуми перервали претензії та запитання подруги.