Михайло Юрійович Відейко - Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців

за найбільш достовірні історичні хроніки. Одначе без археологів молекулярні біологи не дадуть відповіді, скажемо, на питання, коли і яким шляхом та або інша популяція могла з’явитися в районі, де виявлені характерні для неї гени. Таким чином бачимо: усі перелічені фахівці просто приречені на співробітництво.

Відомості з археології (і, до речі, фізичної антропології теж) свідчать, що, по-перше, населення попередньої стосовно Трипілля доби неоліту вже було досить різноманітним і неоднорідним — і культурою, і складом. По-друге, немає підстав стверджувати про якісь досить масштабні міграції на землі, іменованій нині Україною, безпосередньо із півночі Анатолії чи навіть Балкан. З іншого боку, без знань і технологій «анатолійців» європейське хліборобство так би й залишилося гарним, але нездійсненним проектом. Відзначимо, без знань та технологій, а от приплив населення у цьому випадку зовсім не є обов’язковою умовою прогресу.

До наших днів з Південно-Східної та Центральної Європи, включно з трипільськими краями дійшло чимало керамічних статуеток, зображені на яких особи мають певні портретні риси. Можливо, вони можуть дати деяке уявлення про те, як виглядали мешканці Старої Європи багато тисячоліть тому. Однак хотілося б застерегти від спроб вивчати антропологію (а по ній визначати мову) давніх епох виключно по культовій скульптурі. Дивніший за це, мабуть, лише пошук мовних предків за домішкою товченої мушлі у глині, з якої зроблено посуд — якщо є мушлі, то це вже точно «індоєвропейці». Авжеж, і таке буває, пишуть. Адже у сакральній сфері, як добре відомо, саме канон, раз і назавжди встановлене правило, як і кого слід зображувати, мав (та й донині має) головне значення у формуванні та художньому відтворенні того або іншого образу.

З іншого боку, трипільська культура стала наслідком процесів, тривалість яких вимірюється не одним десятком і навіть не сотнею років, а більш ніж тисячоліттям. Серед цих процесів, звичайно, могли бути міграції якихось груп населення (із Центральної Європи, приміром), але не менше (якщо не більше) було якихось контактів, обміну товарами (у тому числі зерном) і важливою інформацією — скажімо, на яку саме глибину це зерно варто висівати.

Аналіз та зіставлення матеріальної культури — кераміки, статуеток, типів і технології спорудження жител, характерних інструментів і знарядь праці — показує, що «трипільська популяція», що їй належала честь створення всіх цих артефактів, могла виникнути в результаті взаємодії декількох груп людей часів неоліту. Ці групи людей, причому досить нечисленні (судячи із числа знайдених найдавніших селищ — їх не більше двох-трьох десятків, і усі вони відносно невеликі за розмірами), швидше за все, були в цей момент представниками різних культурних і етнічних угруповань.

Археологи нині здатні окреслити досить широку вихідну територію, з якою ці групи людей пов’язані, — так званий Балкано-Дунайсько-Карпаткий регіон. Зате місце, де відомі найдавніші трипільські селища, займає значно меншу територію — між Карпатами, Прутом і Дністром, приблизно на стику нинішніх північних кордонів Румунії, Молдови з одного боку та заходу України — з іншого. Складається враження, що представники різних європейських племен за якихось обставин колись знялися із насиджених місць, різними шляхами перетнули Карпати у пошуках нової «землі обітованої». Тут вони зустрілися з нечисленним населенням, належним до культури лінійно-стрічкової кераміки й, можливо, ще якимсь.

Голівка реалістичної жіночої статуетки, трипільська культура, кінець V тис. до н. е., північ Кіровоградщини.

У чому могла полягати причина пересування за Карпати населення із Центральної або Південно-Східної Європи? Відповідь на це питання, як не дивно, в останні роки можна отримати, і отримати просто. Досить включити телевізор наприкінці зими або на початку весни, щоб подивитися у програмі новин повідомлення з країн, розташованих на захід від Карпат. На першому місці у новинах будуть повідомлення про катастрофічні паводки, дощі, бурі, лавини з гір, потоки води, що затопили полонини, залили вулиці сіл і міст. При цьому коментатори показують відповідних експертів, які майже в один голос говорять про що? Правильно, про наслідки глобального потепління.

Реконструкції клімату VI тис. до н. е. свідчать: Європа вже переживала щось схоже в епоху, що безпосередньо передувала появі трипільської культури. Причому наслідків глобального потепління в VI тис. до н. е. не компенсували ні зусилля Європейського Союзу, ні гуманітарна допомога. У ті часи мешканцям селищ на Дунаї або в передгір’ях Карпат взагалі не було звідкіля чекати допомоги. Втрата жител, запасів харчів, худоби та врожаю на полях у ті далекі часи майже гарантовано призводили до вимирання цілих племен (і створених ними культур).

Ті, хто вижив, змушений був починати «з чистого аркуша», поєднуючись із такими ж бідолахами у жорстокій боротьбі за існування. Цілком імовірно, що подібне якраз і сталося із предками перших трипільців. Нова спільність склалася у відносно благополучній зоні, якій не були властиві природні катаклізми. Водночас землі та інших природних ресурсів тут було в достатку, а далі, на схід, на тисячу і більше кілометрів лежала ще майже не заселена хліборобами країна.

Та найдавніша спільність трипільців проіснувала років 500—600. Проіснувала, поки не розповзлася від Карпат до межиріччя Південного Бугу й Дніпра. При тодішніх засобах комунікації, у сполученні з осілим способом життя та стабільним приростом населення (врешті-решт таки настав економічний підйом, «зростання ВВП», а отже — достаток і процвітання!) така роз’єднаність та ізоляція цілком логічно вела до формування нових угруповань та культур. Важливим фактором був приплив нових переселенців через Карпати, адже на перевалах віз та дозволу на проживання ще ніхто не запитував. Так одного літа (або весни) з’явилися в трипільському світі групи людей із мальованою керамікою. Саме вони створюють обличчя нової культури, Кукутень. А може, спочатку на обмін було запропоновано красиві горщики, а далі запросили майстрів налагодити виробництво, а ті потягли за собою родичів? Хтозна.

Спочатку кордон між «мальованими» трипільцями-кукутенцями та нащадками перших поселенців пролягла приблизно Дністру, потім — десь по Південному Бугу. У підсумку «першотрипільцям», які трималися прапрадідівських традицій гончарства, залишилася лише частина Середнього Подніпров’я — десь від гирла Тетерева на півночі до Букринського півострова на півдні. Та й від тієї території «розписники» постійно намагалися відкусити ласі шматочки, вийшовши на лівий берег Дніпра у районі нинішнього Переяслава-Хмельницького.

Водночас вже із самого початку на прикордонні чи то Дністер, Буг, а потім і притоки Дніпра, увесь час виникали громади, що складалися, судячи з кераміки, із певної пропорції «першотрипільців» та «розписників». Мало того, у цю компанію раз у раз проникала публіка з іншими традиціями виготовлення кераміки