Інга Квітка - Різдвяні пригоди кролика Пухнастика та Іванки, Інга Квітка

В моїй голові промайнула здогадка. Помітивши, як Іванка відступає, я зрозумів, що вона подумала про те, що і я. Виходить круком Володарка лісу вже заволоділа, тому на ньому і немає кайданів. Варто тікати звідси, поки не стане геть пізно. 

— На тобі немає кайданів, — о, ні… дівчинка вимовила це вголос. 

— Так. — погодився крук і раптом засміявся. — Ви що думаєте, я підкорився Володарці? Ні, ні й ще раз — ні. — зауважив він. — Я єдиний, хто може літати по зачарованому лісі без кайданів. Хоч вона і викрала можливість користуватися моїм особливим вмінням і наділила ним не лише себе, а й дерева. — зітхнув крук. — Бачили дерева, а точніше їхні тіні, які гнались за вами? — спитав крук і ми з дівчинкою мовчки захитали головами. 

— Це моя сила. Придивіться, я не зовсім крук, лише тінь самого себе. Володарка вкрала мою здатність відділятись від свого тіла і наділила цією силою свої дерева, щоб ніхто не міг вибратись з лісу. А на тінях дерев і не треба кайданів, як на мені та придивіться в лісі на живі дерева і ви побачите ціпки на кожному з них.   

— Отакої. — розгубився я. — Але ти зумів розбити дзеркальні очі в змії. — придивившись, я і справді помітив, що перед нами літає несправжній крук, а тінь птаха. 

— Я здатен рухати предмети, битися, літати та без оболонки, тобто свого тіла, — пояснив він, бо помітив подив в очах наших з Іванкою, — яке заковане кайданами, я не можу втекти з цього лісу, як і довго бути без нього.  Так само як і дерева. — згадав крук. 

— Вони гналися за мною до озера. 

— Так, в озері вони могли потонути. Це спинило їх — дерева, як і я не вміють плавати. Тож вода їх зупинила. — пояснив крук. 

— Я не знала цього, коли оминала озеро та все ж тіні дерев не ризикнули довго гнатись за мною. — згадала Іванка. 

— Вони загнали тебе в глибину зачарованого лісу. — крук махнув крилами. — Виконували наказ Володарки і як і я, не можуть вибратися з цього лісу. А тепер і ви, — підсумовував він. 

— Мені одному цікаво, що особливого в вас, пані Змія? — спитав я. 

— Її отрута. — відповів крук. 

— Так. — з гордістю відповіла змія. — Я найотруйніша змія на світі. 

Я зітхнув. З того, що я знав, Володарка лісу могла відділити тінь від свого тіла, володіла найсильнішою отрутою на світі, а завдяки Русалці була здатна перетворюватись на найменшу рибку. Цікаво, у скількох полонених Володарка ще встигла відібрати їхні чаклунські сили і як нам може допомогти Різдвяна зоря, яка навіть не поряд з нами, а на небі, вибратись звідси?

— Не журися. — прошипіла змія. — Я не перший день в полоні. Якби вибратись звідси було легко, давно б — це зробила. Але все ж не втрачаю надії. Хоч і кожного дня відчуваю, як мене залишає здатність опиратися могутності злої чаклунки. Особливо найважчий час для нас всіх саме перед Різдвом. 

— Перед Різдвом. — повторив я. — Русалка розповіла мені, що врятуватись можна лише забравшись на найвищу скелю в лісі й побачив Різдвяну зорю. 

— Я теж про це чула, коли тільки потрапила сюди. — прошипіла змія.

 — На жаль до скелі не встигла доповзти. Володарка лісу схопила і закувала мене в кайдани. Та і яка користь їй із зорі, навіть Різдвяної. Не розумію, чому тільки вона здатна допомогти нам врятуватись від чаклунки. Вона і якийсь, — тут вона поглянула на мене і замовкла. 

— А я вірю! — швидко вигукнув Крук. Він перевів нашу з Іванкою увагу на себе.  — Теж чув цю історію, коли потрапив сюди. Я бачив скелю. До неї далеко йти, але якщо обрати цю стежку. — крук вказав крилом на той шлях, яким ми збирались скористатись з дівчинкою, коли натрапили на змію, — можна встигнути до появи Різдвяної зорі на небі, а там хтозна, може Місяць або інші допоможуть.

— Ви полетите з нами? — спитала Іванка. 

— З радістю. — відповів Крук. — Проте довго супроводжувати вас зі Змією не зможемо й ви знаєте чому. Скоро доведеться повернутись. Змія, — він сів на кайдани, — зможе повзти, також поки їй дозволять кайдани. 

— Виходить нам самим доведеться шукати шлях до скелі. — розгублено сказала Іванка. 

Я подумав, що нам не завадить допомога Крука і Змії, а також тих, про кого сказав Крук та в голові крутилося стільки інформації, що я не придав важливості почутому, бо перш за все як і решта, думав про скелю! Адже якби вони могли дістатись скелі, певно давно б це зробили й нам з Іванкою не довелося б зараз блукати по зачарованому лісі. Замість цього ми, як і у всі попередні роки готувались до Різдва у теплому будиночку. Я б їв моркву, Іванка пила гаряче какао, весело наспівуючи собі під ніс одну з веселих різдвяних пісень.   

— Я спробую ще раз вирватись до вас. — пообіцяв крук і вказав на стежку. — Що ж, ходімо. Не можна марнувати час. Крук постійно підіймався вище і вище до самих хмар, аби впевнитись, що ми йдемо в правильному напрямку.

Стежка криво плуталась між деревами, ставала то вужчою, то ширшою. Сніг наче слідував за нами та потроху замітав сліди. Я радів цьому. Сподівався, що так Володарці лісу буде важче нас знайти. 

Мені здалося, що сонячний промінчик визирнув з-під темних хмар й помахав нам. Змія зупинилась і спробувала щодуху вирватись вперед та кайдани її не пустили. Скрутившись в кільце, змія спробувала звільнитись, але залізо впилось в шию і їй довелось відповзти назад, аби кайдани знову вільно повисли на шиї. 

— Доведеться попрощатися з вами. — прошипіла змія. 

Мені здалося, що Іванка хоче щось сказати чи зробити, проте сумнівається. Вона нерішуче переминалася з ноги на ногу, а потім не стримавшись, підійшла й обійняла змію. Дівчинка подякувала змії за те, що вона пройшла з нами стільки, скільки змогла. 

— Ми обов'язково доберемось до скелі. — пообіцяла Іванка. 

— Я ще трохи побуду з вами, — весело підморгнув крук і знову піднявся. — Ми збилися з курсу. Треба лівіше. Скеля он там.

Ми з Іванкою спробували подивитись, куди показав крук і дівчинка дійсно помітила скелю, яка височіла над деревами. Я підстрибнув, щоб побачити скелю, ех, дарма. Все, що мені було видно — це лише дерева, вкриті купою снігу.