Інга Квітка - Різдвяні пригоди кролика Пухнастика та Іванки, Інга Квітка

— Але ви живете зі мною другий рік і я досі не чула, щоб кролики розмовляли людською мовою. — дівчина геть розгубилась.

— Ми не хотіли тебе лякати. — пояснив я. — І як виявилось не дарма. — я нетерпляче крутився в неї на руках. Шарф трохи зіслизнув вниз. — Як ти тут опинилась?

— Поки ви гуляли біля зачарованого лісу, я встигла прикрасити нашу ялинку і коли поверталася назад якраз побачила, як тебе підхопив вихор. Вся родина хвилюється за тебе. Довелося відправити всіх кроликів додому, а самій вирушити за тобою. — пояснила вона. — Нам треба вибратись з цього лісу, але позаду нас тіні дерев. Вони не пропускають до галявини. 

— Так, — погодився я і розповів дівчинці, що дізнався від русалки. 

— От чому ти промок. — здогадалась вона. 

— Але завдяки русалці ми знаємо, що треба шукати скелю й часу в нас обмаль.

— Зараз. — Іванка подивилася на руку і розгублено прошепотіла, що забула одягнути годинник. — Думаю, приблизно десь по одинадцятій і, озирнувшись по сторонах, вона навшпиньках витягнулась угору. Дівчинка спробувала побачити крізь дерева скелю. — Дерева, дерева, нічогісінько не видно. 

Я нетерпляче крутився в неї на руках. Моя шубка висохла. Вибравшись з обіймів теплого шарфа, я теж витягнув шию. Дійсно, крім похмурих дерев, вкритих сніжним килимом, нічого не було видно. Я забрався дівчинці на голову і нарешті побачив вдалині величезну скелю. 

— Он вона. — запищав я. — Дивись, нам треба йти вперед.

Я стрибнув на землю й показав Іванці довгу, вузьку стежку, що тягнулася перед нами. Проте ледве ми наблизились до неї, як хтось проповз під снігом та голосно зашипів. З білої кучугури визирнула червона паща й клацнула гострими синіми зубами, які блищали, наче голки. 

Іванка відступила. Я збирався сховатись за ногою дівчинки та не хотів показати свій страх. Тому сміливо виступив уперед та заступив собою дівчинку. Роздувся мов кулька, щоб видатись більшим, ніж є, але все одно не виглядав не настільки загрозливо, як хотів. 

Шипіння ставало все голоснішим. Перед нами загрозливо підняла голову верх справжнісінька змія. Це чудовисько було завбільшки кілька метрів. Воно витріщилося на нас своїми очиськами. Замість звичайних зіниць ми з Іванкою побачили власні відображення. Я згадав про дзеркало, що висіло в передпокої. У чудовиська якраз були дзеркальні очі, які уважно стежили за кожним нашим рухом. 

Я завмер на місці, дівчинка теж не ризикнула поворухнутись. Проте змію — це не зупинило. Хвостата своїм довжелезним, товстим тілом злетіла, махнула хвостом й збила мене з лап, а Іванку з ніг. Ми впали. Мене зверху присипало снігом. Копирсаючись в ньому, я спробував відкинути сніг від себе. 

Іванка потягнулась до мене і спробувала допомогти та наступний удар змії відкинув нас один від одного в різні боки. Чудовисько повернуло голову до дівчинки. З синіх зубів, схожих на голки, крапала отрута бридкого, жовтого кольору. 

Коли отрута впала на сніг, я почув шипіння й диво, звідти піднявся струмінь диму. Змія приготувалась до наступного стрибка, кинулася на Іванку та дівчинка встигла відскочити. 

Я зрозумів, що маю діяти: зробити хоч щось. Єдине, що спало на думку — це побігти назустріч до змії. Стрибнувши їй на голову, почав бити її своїми маленькими лапками та у відповідь чудовисько махнуло головою і скинуло мене, немов пір'їнку. 

— Ви посміли мене потурбувати. — зашипіла змія. 

— Пані змія, — пробелькотів я, — ми не бачили вас під снігом. 

— Зате я вас чудово бачу і чую. — відповіло чудовисько й почало готуватися до нового стрибка! 

Впавши на землю, я покотився до Іванки. Вона якраз приходила до тями. Покрутив головою, дівчинка спробувала підвестися та посковзнулась і знову впала. 

Змія схилилась над нами. Я лежав на землі та думав про те, що вона точно більша разів в десять, ніж мені спочатку здалось. Тим часом Іванка протягнула руку і накрила мене долонею. На шиї змії я помітив залізні кайдани. Виходить, її так само як русалку полонила Володарка лісу. Тоді чому змія нападає зараз на нас з Іванкою? 

Я спробував нагадати змії про кайдани та це її не зупинило. Гострі зуби вже націлились на нас. Ми з дівчинкою завмерли, з жахом очікуючи, що буде далі, коли почули крик. Мені здалося, що він лунав з гори. 

— Очі! Змією керує Володарка лісу, завдяки дзеркальним очам. — перш ніж ми з дівчинкою здогадались, що робити далі, чорний крук підлетів до змії та почав бити дзьобом по дзеркальних очах.

Крук несамовито колотив міцним дзьобом аж поки дзеркальні очі не тріснули й не розлетілись на друзки. Птах змахнув крилами й завмер над змією, яка закрутила головою і подивилась на нас своїми звичайними жовтими очиськами. 

Змія не приховувала подиву. Вона виглядала так, наче — це хтось інший, а не вона хвилину тому збиралась зжерти нас з Іванкою, чи що вона хотіла з нами зробити?  

Втупившись на нас, змія відчула, що в неї й досі роззявлена паща й з зубів крапає отрута. Чудовисько розгублено відкашлялось і поспішило сховати гострі зуби. 

Не скажу, що ми з Іванкою перестали стежити за рухами величезної змії та все ж, помітив зміни в її поведінці, підвелися та подякували круку. 

— Не хотіла вас налякати. — ввічливо перепросила змія. 

— Це Володарка лісу затуманила розум Змії, — пояснив крук. — Чим довше хтось з нас знаходиться в полоні злої чаклунки, тим глибше вона проникає в наші думки. Змію ще можна врятувати, Володарка не встигла цілком нею заволодіти. Думаю, Русалка тобі вже розказала, що і як відбувається, — і Крук вказав на кайдани, які бовталися на шиї змії, — з кожним днем, кайдани все більше отримують силу над істотами й рано чи пізно настає той момент, коли кожен з нас повністю перетворюється на чудовиськ. Це означає, що темні сили повністю заволодіють Змією і вона почне беззаперечно виконувати накази Володарки лісу.    

Почувши це, ми з дівчинкою подивилися один на одного, а потім глянули на крука, на якому не було видно не те, що кайданів, а бодай крихітного ціпка.