Герцог Фламберг - Зірка, що пролетіла повз, Герцог Фламберг

Їхні розмови часто заходили в філософське русло. Вони говорили про сенс життя, про любов, про смерть, про мистецтво. Їхні думки зливалися воєдино, створюючи невидиму нитку, що пов’язувала їх назавжди. Іноді їм здавалося, що вони вже зустрічалися колись, у якомусь іншому житті, і тепер просто продовжують свою історію кохання.

В ці вечори вони відчували себе щасливими, як ніколи раніше. Їхнє кохання було для них не просто почуттям, а цілим світом, в якому вони могли бути самими собою. І хоча вони розуміли, що життя не завжди буває безхмарним, вони вірили, що їхнє кохання допоможе їм подолати будь-які труднощі.

×××

Вікторія годинами могла сидіти перед мольбертом, пензель у руці(саме пензель, а не що інше), а погляд прикутий до обличчя Дениса. Вона намагалася передати на полотні не лише зовнішність коханого, але і його душу, його мрії, його почуття. Кожен мазок пензля був ніби зізнанням у коханні, кожен колір – відображенням його внутрішнього світу. Особливо їй подобалося малювати його очі – бездонні, темні, як нічне небо, в яких вона бачила цілий Всесвіт. Коли він читав їй свої вірші, його очі сяяли особливим світлом, і Вікторія відчувала, що саме цей момент вона хоче зафіксувати назавжди.

Бувало, що на її полотнах з'являлися дивні ореоли навколо його голови, ніби він був оточений сяйвом божественного світла. Спочатку вона списувала це на випадковість, на гру світла і тіні. Але з часом ці ореоли стали з'являтися все частіше, на різних картинах. І кожного разу, бачачи їх, Вікторія відчувала трепет. Це було щось більше, ніж просто художній прийом. Це було ніби підтвердження того, що Денис для неї – щось особливе, щось більше, ніж звичайна людина.

Одного разу, коли Денис побачив одну з таких картин, він запитав:

– Чому ти завжди малюєш навколо моєї голови це сяйво?

– Я не знаю, – відповіла Вікторія, знизуючи плечима. – Просто так бачу.

– Може, це означає, що ти бачиш у мені щось більше, ніж я сам? – посміхнувся він.

Вікторія подивилася на нього і кивнула. Вона розуміла, що відчуває до нього щось більше, ніж просто кохання. Це було щось містичне, щось, що виходило за рамки її розуміння.

З часом, картини Вікторії стали відомі в мистецьких колах. Критики захоплювалися її талантом, її здатністю передавати емоції. Але ніхто не міг пояснити, чому на її полотнах так часто з'являлися ці таємничі ореоли. Деякі вважали це проявом містицизму, інші – наслідком хворобливої уяви художниці. Тільки сама Вікторія знала правду. Вона знала, що ці ореоли – це її таємниця, її зв'язок з іншим світом, світом, де кохання було не просто почуттям, а чимось вічним і безсмертним.

×××

Їхнє кохання розквітало, як прекрасна квітка під теплими променями сонця, набираючи сили з кожним днем. Вони були не просто закохані, вони були однією душею, розділеною на два тіла. Їхні серця билися в унісон, як годинники, налаштовані на одну частоту. Коли вони були разом, світ навколо ніби зникав, залишаючи лише їх двох.

Вони проводили безліч часу разом, гуляючи по парку, сидячи в кав’ярні, просто мовчки тримаючись за руки. Їхні розмови були сповнені тепла і ніжності. Вони ділилися своїми мріями, спогадами, найпотаємнішими думками. І чим більше вони дізнавалися один про одного, тим сильніше ставала їхня прихильність.

І хоча вони розуміли, що попереду їх чекають випробування, вони були готові зустріти їх разом, рука в руці. Їм здавалося, що їхнє кохання – це не просто почуття, а якесь містичне з'єднання, що сягає далеко за межі земного світу. Іноді, коли вони дивились один на одного, вони бачили в очах один одного відблиски вічності. Вони відчували, що їхні душі знали одна одну ще до того, як вони зустрілися, і що їхнє кохання триватиме вічно.

«Знаєш, – якось сказала Вікторія, дивлячись на Дениса, – іноді мені здається, що ми з тобою – дві половинки одного цілого.»

«Я теж так думаю, – зізнався він. – Наче ми завжди були призначені бути разом.»

Вони часто говорили про свої можливі попередні життя, про місця, які ніколи не відвідували, але які здавались їм знайомими до болю. Іноді їм снилися одні й ті ж сни, де вони були разом, в інших часах і в інших світах. Ці сни зміцнювали їхню віру в те, що їхнє кохання – це щось більше, ніж просто випадкова зустріч.

Їхні друзі часто жартували, що вони занадто ідеальна пара. Але Вікторія і Денис знали, що їхнє кохання – це не казка, а реальність. І хоча вони розуміли, що життя може піднести їм сюрпризи, вони були впевнені, що разом зможуть подолати будь-які труднощі. Їхнє кохання було їхнім найсильнішим оберегом, їхнім світлом у темряві.