Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

тямі… Та ти ж не здуру це сказав: я знаю, тебе інше щось змусило. Ти, либонь, думав… Ні, ти недобра людина!

Сказавши це, вона втерла шитим рукавом своєї сорочки сльозу, що миттю зблиснула й прокотилася жарко зашарілою щічкою, немов падаюча зірка по теплому вечірньому небу.

«Чорт забирай усіх на світі вчителів!» — подумав Онисько, дивлячись на зашаріле личко Катерини, на якому посмішка, що з’явилася наново, довго сперечалася з неприємним почуттям і зрештою розсіяла його.

— Побий мене грім на цьому самому місці! — закричав він нарешті, не змігши подолати внутрішнього хвилювання і охоплюючи однією рукою кругленький стан її, — якщо я не так само радий тому, що ти не любиш Івана Йосиповича, як старий Бровко, коли я винесу йому помиї.

— Знайшов чому радіти! через це ти станеш ще більше скалити зуби, коли почуєш, що майже всі дівчата нашого села кажуть те саме.

— Ні, Катерино, цього не кажи. Дівчата-то люблять його. Допіру йшли ми з ним через село, так раз у раз і визирають з-за тину, наче жаби з болота. Поглянь направо — так і пропала, а з лівого боку визирає інша. Тільки диявол забери їх разом з учителем! Я б віддав штоф найкращої третьопробної горілки[29], щоб дізнатися від тебе, Катерино, чи любиш ти мене хоч на копійку?

— Не знаю, чи люблю я тебе; знаю тільки, що ні за що б на світі не вийшла за п’яницю. Кому любо жити з ним? Нещаслива доля родини тієї, де вибереться такий чоловік; у хату і не зазирай: жебрацтво та злидні; голодні діти плачуть… Ні, ні, ні! Хай Бог милує! Дрож проймає мене за однієї думки про це…

Тут прекрасна Катерина проникливо поглянула на нього. Мов засуджений, з пониклою головою, занурився кухмістер у своє минуле. Тяжкі думи, породження таємних гризот сердечних, вирізувались на обличчі його і показували ясно, що на душі в нього не надто було радісно. Проймаючий погляд Катерини, здавалось, пропікав його нутро і піднімав назовні всі розгульні вчинки, що проходили перед ним довгим, безмаль безкінечним ланцюгом.

«Справді, на що я схожий? кому угодне життя моє? Хіба що досаждаю панії. Що я зробив до сих пір такого, за що б сказав мені дякую добрий чоловік? Все гуляв та гуляв. Та чи гуляв коли-небудь так, щоб і на душі і на серці було весело? Нап’єшся, як собака, та й протверезієш теж, як собака, якщо не протверезять тебе ще гірше. Ні! чорт забирай… собаче моє життя!»

Чарівна Катерина, здавалось, вгадувала його філософські розумування з самим собою і тому, поклавши на плече йому смаглявеньку руку свою, прошепотіла упівголоса:

— Еге ж, Ониську, ти не станеш більше пити?

— Не стану, моє серденько! не стану; хай йому всяка всячина! Все для тебе готовий зробити.

Дівчина подивилась на нього ніжно, і зачарований кухмістер кинувся обнімати її, обсипаючи градом поцілунків, якими давно не наповнювався мирний і спокійний город Харка.

Щойно поцілунки закоханих встигли пролунати, як дзвінкий і пронизливий голос страшніший грому вразив слух розніжених. Підвівши очі, кухмістер з жахом побачив Симониху, що стояла на перелазі.

— Славно! славно! Ото та й дітки! У нас у селі ще й не знають, як хлопці цілуються з дівками, коли батька немає вдома! Славно! Ото та й мандриківська овечка! Кажіть же тепер, що бреше приказка: у тихому болоті чорти водяться. Так ось що діється! так ось які фіглі!..

Зі сльозами на очах змушена була красуня піти в хату, знаючи, що нічим іншим не можна було позбавитись від отруйних слів хазяйки шинку.

— Тіпун би тобі під язика, стара відьмо! — гримнув кухмістер, — тобі яке діло?

— Мені яке діло? — вела невтомна шинкарка, — оце гарно! Парубки зволять лазити через тини в чужі городи, дівки приманюють до себе молодиків — і мені немає діла! Зволять женихатися, цілуються і мені нема діла! Чи ти чув, Карпо? — закричала вона, прудко повернувшись до чоловіка, який, проходячи мимо, не звертаючи ні на що уваги, йшов, помахуючи батогом поперед так само повільно виступаючої корови. — Чи чув ти? зупинись на хвилиночку. Тут така історія. Харкова донька…

— Тьху, диявол! — закричав кухмістер, плюнувши в бік і втративши останній терпець. — Сам сатана перерядився в цю бабу. Постривай, яга! хіба не знайду вже, чим відплатити тобі.

Тут кухмістер наш заніс ногу на тин і в одну мить опинився у панському саду.

Було вже не рано, коли він прийшов на кухню й взявся куховарити вечерю. Явдоха, одначе ж, не могла не помітити в усьому незвичайної його неуважності. Часто задуманий кухмістер підливав оцту у сметанну кашу чи з поважним виглядом насовував свою шапку на рожен і хотів смажити її замість курки. За вечерею Ганна Іванівна ніяк не могла збагнути, чого каша була кислою до неймовірності, а соус так пересолений, що не було жодної можливості взяти до рота. Єдино тільки з поваги до понесених ним у той день трудів залишили його в спокої: іншим часом це не минулося б даремно нашому герою.

— Ні, пане вчителю! — твердив він, лягаючи на свою дерев’яну лавку й підмощуючи під голову свою куртку, — не бачити вам Катерини, як вух своїх! — І, завернувши голову, наче доморослий гусак, поринув у мрії, а з ними і в сон.

Переклад Т. Михед

<Глави з роману «Гетьман»

<І> Глава з історичного роману*

Тим часом посланник наш переїхав межу, що відокремлює нині Пирятинський повіт від Лубенського. Загальних, проїжджих доріг тоді не було в Малоросії, але майже кожному відомий був який-небудь путівець — на думку його, найближчий. Часто така дорога, відхиляючись від рівної поверхні, прослизала у вибоїни, дерлася косогором, звішувалася над провалами, і один нерівний, злегка протоптаний підковою коня слід означав її відхилення. Досить було тільки виїхати в дорогу, щоб навчитися не перебирати ночівлями. Головна ж незручність для мандрівника, не знайомого з місцями, була та, що він повинен був, на відстані двадцяти п’яти чи п’ятдесяти пострілів з рушниці, вивідувати чи випитувати путі в жителів, котрих свідчення завжди майже різноголосили.

Пустивши повіддя та похиливши голову, вершник наш давно вже поринув був у роздуми, і тільки грудки й пні зрублених дерев, що зрідка траплялися й змушували спотикатися вірного