Інга Пфлаумер - Серце гріє

class="p1">Суперечки про особистість Дарта точилися в подружок уже не раз. Насправді Майю навіть тішило те, що Віра — не одна з шанувальниць молодого майстра. Інакше в дружні стосунки між дівчатами закралися б ревнощі, яким до снаги зруйнувати найміцніші зв’язки.

Величезний комплекс гакко підносився в центрі Ормрона, мов гірський хребет, поблискуючи п’ятьма вершинами. На сході здіймалася зелена прямокутна вежа Цин-ді, прикрашена фігуркою дракона. У цьому будинку навчалися чарівники, що спеціалізувались на магії елемента дерева. На заході круглястий білий купол із зображенням тигра ховав магів металу Бай-ді, здатних наділяти прості речі магічними властивостями. Зараз там щосили кипіла робота — після вручення нашивок кожен учень мав отримати в подарунок від свого сото магічну річ. Це могла бути зброя, прикраса, тварина — що завгодно. У кожному разі, учневі цей подарунок мав придатися не раз. Трикутний шпиль вогню Чи-ді, яскраво-червоний, палав у вранішньому світлі. То був притулок магів, спеціалізація котрих — бій. Закляття для атак, тренування тіла й духу, бою на мечах, стрільба — ось чим займалися в будівлі під шпилем, увінчаним фігуркою червоного птаха. Четверта вершина — темно-синя сфера, встановлена на спині чорної черепахи, — обитель магів води Хей-ді. Тих, хто присвятив життя вивченню однієї з найзагадковіших стихій. Подейкували, що в цій будівлі займалися не лише телепатією, ясновидінням і астральними проекціями, а й некромантією. У північній частині школи завжди було холодніше, коридори там здавалися темнішими, аудиторії вужчими, а звук голосу — надто гучним і живим для такого місця.

Квадратову споруду у центрі вінчав жовтий куб, символ землі — Хуан-ді, на якому виблискував у променях сонця єдиноріг. Тут проходили заняття нітто-хей, а на верхніх поверхах працювали маги землі — готували лікувальне зілля, створювали нові заклинання, вивчали трави й коріння. Від цього в будівлі школи завжди приємно пахло то корицею, то бергамотом, а то й ваніллю.

Сьогодні ворота школи були прикрашені яскравими квітами. Ледь чутно дзенькали на вітрі дзвіночки, гомоніли водограї, співали птахи, обабіч вимощеної камінням доріжки горіли ароматичні свічки. Біля входу юрмилися нітто-хей, яким належало складати іспит наступного року. Наступної весни хтось із них ітиме цією ось дорогою до своєї жовтої нашивки.

Майя з Вірою увійшли до мармурового холу, а звідтіля — у Велику залу. Свою назву вона отримала не випадково — це дійсно була величезна зала; ряди крісел спускалися донизу, туди, де розташовувалась овальна сцена, на якій нині розставили столи з рівними рядами жовтих і білих нашивок.

Майя та Віра зайняли місця ближче до сцени. Зала поступово заповнювалась. Особливо запопадливих матусь, котрі жадали побачити, як синові чи доньці вручать нашивку, двоє та-вей затримували на вході. Сьогодні діти починали самостійне життя, і все, що мало бути сказане за цими дверима, призначалося тільки їм, а не батькам.

Нарешті забили у великий дзвін. Останнім у двері, що вже зачинялися, прослизнув русявий хлопець із дерев’яними кульками в руці. «Грей, як завжди, спізнився», — пролетіло рядами. Цей персонаж давно був у всіх на язиці — запізнювався на всі лекції та всі заняття. Якщо, звісно, взагалі на них приходив. Наприклад, на перший іспит він навіть не з’явився. На повторне складання восени прийшов, подивився на смугу перешкод — і пішов до себе в кімнату. У той час як його однолітки вже понад рік носили нашивку з ієрогліфами «джун-вей», Грей так само зрідка з’являвся на заняттях, здебільшого або спав, або стирчав у парку на території гакко. Спосіб, у який він склав іспит, здивував не тільки дато — всі учні школи завмерли з роззявленими ротами.

На сцену зійшов гранд майстер Гай. Інші дато на церемонії не були присутні, але це й не дивно — по-справжньому справи гакко цікавили тільки Гая, він піклувався про учнів, для кожного знаходив слово підтримки й підбадьорення, завжди був у курсі проблем своїх підопічних. Іноді на заняттях з’являлася дато Тахінія, і попри те, що активної участі в справах школи не брала, кожен із послушників знав — у Тахінії, у залі землі, завжди можна попросити поради й підтримки. Решту дато більше хвилювали інші справи. Мору взагалі не виходила з корпусу води Хей-ді. Там, глибоко під синьою кулею, у підвалах, вона проводила такі експерименти, від самої думки про які навіть кров холола в жилах. Було достеменно відомо, що в часи служби герцогові Едера, правителя невеличкої держави на межі пустелі, Мора одним змахом руки піднімала таке військо мерців, що супротивники з жахом розбігалися, навіть не вступаючи в бій.

У вежі металу дато Феаліс днями й ночами длушпався в алхімічних книгах. Якщо вірити пліткам, мета його роботи — перенесення особистості людини на річ зі збереженням розуму — відбирала в мага увесь час. А останній дато — Лавіон, красень із золотими кучерями та вічно молодим обличчям, — ховався то в зеленій вежі, то в парках, а то й блукав пустелею в пошуках натхнення, щоб писати свою дивну музику.

Гай відкашлявся й почав вступну промову. Чудовий майстер бою, він ніколи не володів словом так, як крицею і магією, тому вступ вийшов лаконічний. Слідом за Гаєм виступила його помічниця сото Олія. Вона розгорнула білий сувій і почала одне за одним називати імена та-вей, котрим належало стати членами нових п’ятірок.

Майя затамувала подих і стисла кулаки. Зараз вона дізнається, чи залишиться майстер Дарт в Ормроні!

Олія не квапилася. Імена вимовляла старанно й акуратно, так само акуратно й статечно гото сходили на сцену. Гай особисто вручав кожному білу нашивку й промовляв кілька теплих слів. Зараз Майя майже ненавиділа кожного з цих дурнів, які повільно ступали вкритою візерунками підлогою. «Тільки б він був тут, тільки б він був тут!» — подумки повторювала дівчинка, та так старанно, що ледь не пропустила найголовнішого. Якби не лагідний стусан під ребра від любої подруги, Майя не повернулася б із небес на землю.

— Та-вей Дарт Велоні! — оголосила Олія, і жіноча половина зали затамувала подих.

Молодий майстер був, як завжди, чудовий — синій сурдут зі срібним гаптуванням підкреслював ультрамаринові очі, чорна сорочка й штани відтіняли бліду шкіру, чорне волосся хвилями спадало на плечі. Майя завмерла: боялась пропустити хоча б один рух свого кумира.

Злість — це не те слово, яким можна було б описати внутрішній стан юного та-вей. Шалена лють підходила значно більше, але все-таки була б недостатньо виразним визначенням. Більшу частину ночі й увесь ранок молодий майстер провів у тренувальній кімнаті, розносячи на друзки