Наталія Старченко - Коли стежки зводить сама Доля

неньки є товариш, з яким вона полюбляє усамітнюватися — іноді у готелі, а іноді — у нього вдома.

— А що такого? — обурилася Олена Данилівна. — Виходить, твій батько має право на особисте життя, а я — ні?! Між Іншим, Олег Іванович — інтелігетна людина, галантний чоловік, не те, що якийсь там провінційний електрик.

Юлі зразу стало так шкода татка. Між іншим, якраз із ним їй було набагато легше ділитися переживаннями. Батько завше підтримував, співчував, нічим не дорікав. Та не про все дівчина могла йому розповісти. Несподівано для себе вона потоваришувала із Ангеліною Дмитрівною. Їй одній наважилася розповісти про своє кохання. Навіть портрет у блокнотику показала. Жінка обняла її та зітхнула:

— Моє ж ти янголятко… От побачиш, усе буде добре…

Як же Юля чекала листа… Та Аркадій так і не написав. Жодного послання. А вона навіть дивитися на інших не хотіла. І не хоче… Володька ходив до них із мамою в гості, доки не второпав, що радіє йому виключно Олена Данилівна. Зараз уже працює на заводі. Між іншим, зам директора. Навдивовижу стрімка кар’єра, як і передбачала Юлина мама. Живе у цивільному шлюбі зі своєю колегою, пишноті лою кучерявою дамочкою.

Юля знає, що робити далі. Працюватиме, візьме із дитячого будинку малятко, для якого стане мамою. Сенс життя не у особистих стосунках. Вона робитиме світ кращим і світлішим — настільки, наскільки вийде.

Дівчина давно уже звикла до того, що живе у великому місті. І майже ніколи не роздивлялася перехожих. Але цей чоловік… Як же він схожий на того самого… На Аркадія… Високий, чорнявий, красиве засмагле обличчя. Щоправда, на його скронях вже де-не-де сивина… Юля аж завмерла. Невже він?

— Квіточко, ти?… Наші стежки зводить сама Доля… Ну от і здрастуй… Я приїхав просто глянути на тебе.

— Привіт, — дівчина не вірила власним очам.

— Що сталося? Чому ти не відповіла на жодний лист?

— Ти що, смієшся з мене?! Прощавай, — Юля відвернулася і пішла собі геть. По її обличчю текли сльози.

— Та ні, Квіточко, мені якраз не смішно. Я писав тобі майже щодня. Скажи правду, я все зрозумію. У тебе, мабуть, хтось є? Відповідай, не соромся. Для мене ти була якоюсь дивовижною казкою, мрією. І от я приїхав подивитися, чи існуєш ти насправді. І за що караєш мене так жорстоко, — молодий чоловік ішов вслід за дівчиною.

— Навіщо ти брешеш? Які ще листи? Якби ж ти знав, як я їх чекала, як вірила, що ти мені напишеш. Мабуть, я б і сама тобі написала б, аби тільки знати адресу. Втім, то на краще, що я її не знаю…

Аркадій пригорнув Юлю, почав витирати її сльози білосніжною хустинкою.

— Я тобі вірю, Квіточко… Які у тебе прекрасні коси… Вони тобі дуже личать…

Дівчина уже не плакала. Її, наче маленьку дитинку, підняв та посадовив собі на плечі молодий і високий, ошатно одягнений чорнявий чоловік. Юля гладила його чуприну і щось тихенько розказувала на вушко — іноді посміхаючись, а іноді тяжко зітхаючи.

У квартиру, розташовану на другому поверсі, вони зайшли, тримаючись за руки. Олена Данилівна крутилася перед дзеркалом у новенькій сукні, вочевидь, кудись збиралася.

— Познайомтеся: це моя мама, Олена Данилівна, а це — Аркадій, мій…

— Наречений, — молодий чоловік ніжно посміхнувся. — Зараз Юля бере паспорт і ми йдемо до РАГСу.

— Я Вас пам’ятаю, хлопче. Це ж треба, Ви таки приїхали. Я була впевнена, що за такого красеня дівки ладні будуть очі одна одній повидряпувати. А чоловіки — ну природа ж у вас така, не можете довго без жінки, як не одна, то інша знайдеться.

— Ну, мамо…

— Навіщо Ви так., Олено Данилівно? Я чудово себе контролюю. І якщо вже люблю, то люблю.

— Отак зразу й люблю? Ну-ну… Побачимо. Хай у вас все буде добре, я тільки радітиму.

— Мамо, уявляєш, Аркадій мені писав, виходить, у нас із поштою щось не так, — радісно усміхнулася Юля.

— Все добре із поштою. Ось тобі твої листи, — жінка дістала зі своєї шухляди цілий пакунок запечатаних конвертів із синіми штампами, підписаних дрібненьким акуратним почерком.

— Мамо!!! Як ти могла?! Як?… І навіщо? — дівчина взяла у руки листи, яких колись так чекала, і притисла до грудей.

— Ну, а що? Не сердься, я просто не хотіла, щоб ти тішилася марними надіями. От і домовилася із поштаркою, що усю кореспонденцію вона віддаватиме мені особисто в руки. Нам пощастило, поштарка — сусідка, тож домовилась я без проблем.

— Олено Данилівно, а Ви розумієте, що вчинили злочин? Ваші дії незаконні, — спокійно мовив Аркадій. — Поважайте не тільки себе, але й тих, хто поряд із Вами.

Жінка подивилася просто у вічі молодому чоловікові, уважно огледіла його кремезну постать, добротний темно-коричневий костюм, білосніжну сорочку та чорні шкіряні черевики і схвально кивнула.

— Ну що, ходімо? Я вже готова, — Юля вже прийняла душ, перевдягнулася у світлий сарафанчик та босоніжки та зробила високу зачіску.

— Ходімо, Квіточко, — посміхнувся Аркадій.

— Гайда на кухню, спочатку нагодую вас сніданком, — сказала Олена Данилівна.

— Та ні, дякуємо, краще ми поснідаємо у кафе, там уже відчинено, коли я був студентом, дуже часто туди навідувався. І майте на увазі, віднині Ваша донька — моя наречена. Я завжди буду поряд із нею. Мою Квіточку не можна ображати не лише ділом та словом, але навіть думкою. Я зроблю усе можливе і неможливе, аби тільки вона була щасливою.

Юля та Аркадій вийшли із квартири, взявшися за руки. Очі обох просто сяяли. Здавалося, у цілім світі вони бачать, чують та помічають лишень одне одного. Зачинивши двері за молодими і щасливими, Олена Данилівна сіла у крісло і розридалася. Може, вона шкодувала, що у її особистому житті не все склалося так, як хочеться. Може, хвилювалася за майбутнє доньки. А може, просто раділа, що двоє закоханих сердець усе-таки будуть разом.