Володимир В'ятрович - Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

нарощення сил обох сторін у районі Львова. Німецька 1-ша гірська дивізія була в повному складі. З польського боку до міста прибув транспорт із військами, які перекидали з північної ділянки фронту. Збільшення сил відбувалося також за рахунок формування на місці нових підрозділів. За пропозицією генерала М. Янушайтиса були створені добровольчі штурмові протитанкові загони, головною зброєю яких стали пляшки із запальною сумішшю, що дістали назву «львівські бензиняжі». Загалом львівський гарнізон налічував 20 піхотних батальйонів.

Реально оцінюючи власні можливості, командир німецької 1-ї гірської дивізії утримався від спроб захопити місто й розпочав облогу. Основними силами альпійські єгері закріпилася на висотах на північний захід від міста. Водночас на інших ділянках залишалися тільки слабкі відділи, які своїми активними діями успішно імітували присутність навколо Львова значної кількості військ.

У середині другої декади вересня внаслідок нових поразок на фронті стало зрозуміло, що на «румунський плацдарм» мають шанс пробитися лише три польські піхотні дивізії (11-та Карпатська, 24-га та 38-ма резервні), що перебували тоді в районі Перемишля. Однак генерал К. Соснковський, який очолював ці сили, не маючи зв’язку з головнокомандувачем і не знаючи про його задум, спрямовував свої війська на деблокування Львова замість того, щоб прориватися за Дністер. На своєму шляху польські дивізії завдали ворогові низку поразок. Так, у ніч із 15 на 16 вересня поблизу сіл Рогозне й Мужиловичі на Львівщині частини 11-ї Карпатської дивізії полковника Б. Прутара-Кетлінга розгромили елітну військову частину — моторизований полк СС «Германія». Німці зазнали значних людських та матеріальних втрат. Есесівський полк втратив усе своє важке озброєння, зокрема 8 польових гаубиць, батарею зенітних гармат, більшість мінометів та кулеметів, усі автомашини та артилерійські тягачі. Значну частину захопленої техніки було знищено на місці. Однак перемога далася великою ціною. Тільки в 49-му полку понад сто солдатів та 20 % офіцерів було вбито та поранено.

На самому «румунському плацдармі» відбувалася робота з формування військових з’єднань, які б тимчасово взяли на себе оборону річок Стрий та Дністер. Організація оборони в цьому районі була доручена генералові К. Фабрици. У його розпорядження була віддана група «Стрий» генерала С. Дембінського, яка на той час налічувала три полки та розвідувальний підрозділ. 15 вересня польські війська зіткнулися з передовими підрозділами німецької 57-ї піхотної дивізії, що просувалися до Стрию. Протягом наступних днів поляки здійснили низку контратак, затримавши подальший рух німців до нафтоносного району Дрогобича та Борислава й навіть вибивши їх зі Старого Самбора.

Якщо на лінії річки Стрий перебували польські війська, то оборону Дністра треба було ще організувати. Це завдання було доручено генералові М. Мілану-Камському. До складу його групи мали увійти запасні частини, що в той час розташовувалися в районі Тернополя й Золочева. Генерал наказав цим формуванням перейти за Дністер, де збирався створити на їхній базі бойові відділи.

Головне командування перекидало на «румунський плацдарм» сили, які ще не були задіяні в бойових операціях. Маршал Е. Ридз-Сміґлий видав наказ про евакуацію до південно-східних районів усіх військових формувань із Гродненського округу. 17 вересня значна частина залізничних ешелонів, якими перевозили ці війська, перебувала між станціями Сарни та Рівне. 13 вересня надійшов наказ про евакуацію гарнізонів польських укріплень на Поліссі. Через чотири дні завантажені залізничні ешелони були готові вирушити в путь. Окрім того, на «румунський плацдарм» була переведена й уся польська військова авіація.

Перші кроки з організації оборони на волинських землях було зроблено 9 вересня, коли на Західному Бузі почалося створення заслонів, що передусім мали зупинити самочинну евакуацію цивільного населення до східних регіонів тогочасної Польщі. Лінія заслонів складалася з двох ділянок: «Володимир» від Сокалая до Дубенки (виключно) під проводом генерала К. Савицькогота «Шацьк» від Дубенки (включно) до Бреста на чолі з генералом Т. Коссаківським, якого невдовзі замінив генерал М. Трояновський. Окрім організації поліційного кордону, генерали мали сформувати бойові підрозділи, необхідні для захисту переправ. З цією метою їм були підпорядковані запасні частини в цьому районі.

У Володимир-Волинському було створено 12 піхотних батальйонів та 5 артилерійських батарей. Увечері 14 вересня німецька 4-та легка дивізія зайняла Грубешів й із ходу, захопивши плацдарм на східному березі Бугу, здійснила безуспішну атаку на Устилуг. Наступного дня німці підтягнули свіжі сили й розпочали новий наступ, який також було відбито. Після цього німці повернули до Замостя, залишивши під Устилугом невеликий підрозділ. Водночас поблизу Шацька три нашвидкуруч сформовані польські батальйони успішно відкинули розвідку німецької 3-ї танкової дивізії, котра з району Бреста намагалася вийти на залізницю Холм — Ковель.

17 вересня лінія найбільшого просування німецьких військ у південно-східних та центральних районах тогочасної Польщі виглядала приблизно таким чином: підступи до Борислава й Дрогобича — Щирець — Рудки — Львів (в облозі) — Жовква — Рава-Руська — Грубешів і далі вздовж західного берега Бугу до району Бреста. На цьому фронті діяли три німецькі дивізії: 57-ма піхотна — у районі Бориславських нафтових родовищ; 1-ша гірська — довкола Львова й 2-га танкова — у районі Рави-Руської. Найближчим часом до них мали приєднатися 7-ма й 44-та піхотні, 5-та танкова та 2-га гірська дивізії. Німці помітно послабили свій тиск, що польське командування розцінювало як ознаку загального вичерпання наступального потенціалу противника на першому етапі війни. За таких обставин маршал Е. Ридз-Сміґлий вважав організацію оборони на «румунському плацдармі» досить реальною. Водночас він очікував, що французи от-от почнуть активні дії на суходолі, що змусить німців забрати війська з Польщі й перекинути на Захід.

Однак замість союзників уранці 17 вересня в наступ перейшли радянські війська, які почали швидко просуватися на польську територію. Ця обставина докорінним чином змінила становище польських військ. Маршал Е. Ридз-Сміґлий не бачив можливості вести війну на два фронти. У зв’язку з цим він наказав усім військам відступати до південних кордонів Польщі. До Угорщини перейшло понад 40 000 польських вояків, до Румунії — приблизно 30 000, зокрема президент, уряд і сам верховний головнокомандувач разом зі своїм штабом. До Румунії було вивезено золотий запас країни та устаткування деяких оборонних підприємств, а також евакуйовано всю вцілілу військову авіацію.

Після отримання інформації про наступ Червоної армії командири демобілізували групи «Шацьк» і «Володимир». Вояки, котрі походили із західноукраїнських і західнобілоруських земель, розійшлися по домівках, а інші перейшли на західний берег Бугу з наміром прорватися до оточеної Варшави.

Після 17 вересня війська генерала К. Соснковського продовжували свій марш на допомогу Львову, але після кількаденних важких боїв за села Рясне та Голоско вони не змогли прорватися до міста, до якого їм залишалося тільки півтора кілометри.