Емілія Зінченко - Наздогнати щастя, Емілія Зінченко

– Можна спробувати? – спитала Варя. Кетрін схвально кивнула головою.

Старенька взяла дві чашки чаю. Одну собі, а іншу подрузі. Вони одночасно зробили ковток. Надія одразу ж зловісно подивилася на робітницю, а Варвара вдала ніби чай добрий. Він справді був непоганий, просто дещо несолодким й слабким.

– Взимку ми вмикаємо теплу підлогу, а влітку в нас завжди працюють кондиціонери. Ви завжди можете вийти на терасу й подихати свіжим повітрям…

Кетрін довго нахвалювала будинок, геть не згадуючи мінусів. Після екскурсії вона попрощалася з бабусями й знов встала за рецепцію. Вже на вулиці Варвара спитала Надю:

– Чого в тебе весь час було таке лице? Ну хіба тут не добре?

– Угу, – буркнула Надя.

– Подумаєш, чай несмачний. Хіба це так важливо?

– Та ні. Чай тут не найважливіше.

– То що ж тоді?

Надія нервово глитнула.

– Розумієш, – почала вона, – Це місце бездушне. Воно ніколи не нагадуватиме наші домівки. Навіть якщо ми перевеземо сюди всі наші речі. Але ти не зважай на мене. Мені просто потрібно ще трохи часу аби все обдумати.

– Подружко, ти можеш взагалі сюди не переїздити! Можеш хоч весь останок життя провести у своєму домі. Просто не розумію, чому ти так нервуєш через це?

– Я хочу, аби ми й надалі жили поруч. У п’яти хвилинах одна від одної. Мені здається, якщо тебе не буде поряд, то я залишуся геть сама...

– Не верзи дурниць, – пирхнула Варя. Вона розпрямила свої плечі й підняла підборіддя, – Ми прожили з тобою шість десятків, здолали багато труднощів. А ти переживаєш через це! – Надя подивилася у її зелені очі, сповнені рішучістю, – Люба, я й надалі приходитиму до тебе в гості.

Старенькі обійнялися.

– Дивися. Розкисаємо мов ті дві старі ганчірки. Знаєш що, Надю, тобі слід знайти нове хобі.

***

Бабця проігнорувала слова Варвари. Вона взяла свої улюблені спиці до рук й почала в’язати. Це допомагало їй відпочити думками. Бабця довго в’язала, ніхто навіть не знає скільки. Так зосередилася на справі, що одного разу навіть забула повечеряти й кішку погодувати теж. Полишила ж в’язати лиш тоді, коли дов’язала нову іграшку.

Із сірих непривабливих ниток Надія зробила миле мишенятко, з двома чорнявими бусинками-очима та більшою бусинкою замість носа. Іграшка виглядала наче жива. І була такою крихітною! Надія втомлено, але вдоволено подивилася на свою роботу. Вона пригорнула мишеня до серця, мов мале дитятко, й непо мітно поснула.