Микола Ярмольчук - Зустріч, Микола Ярмольчук

Мені здалося, що зараз знаходжуся в якомусь дуже реалістичному сні. Проте, це реальність. Реальність в якій я живу.

Мені хотілось кричати…

– Гей! Тихенько! Не кричи так. – Сказала загадкова дівчина, закриваючи пальцем губи.

В ту ж мить я покинув своє місце, кинувся до людини, що була до болю знайома мені.

– Вікторія! Це ти?! Це справді ти?

– Так, дурнику, це я.

Дівчина запищала й кинулась до мене в обійми. Не міг повірити, що нарешті ми зустрілися. 

Я незграбно кружлявся з нею на місці. 

– Вибач, що так довго не з’являлась і зникла…

– Нічого-о, головне те, що ти тут. Нарешті тут! Я такий щасливий! Вікторіє, ти тут! Дідько, ти тут!

– Я теж щаслива. Я так скучила… – Сказала Вікторія, витираючи однією рукою сльози. 

Не міг відпустити її з обійм. Не міг… І, здається, вона теж.

***

Коли зібрав всі свої речі, ми вирушили до нашої кав’ярні.

– Боже, не можу повірити, що я знову тут! – із захопленням защебетала Вікторія. – Я так скучила!

– Я також… 

– Як ти тут без мене? Ха-ха.

– Без тебе було не те… Але як бачиш, я знову пишу із захопленням.

– Знаю… Чесно, мені дуже приємно. Не можу повірити, що про мене написали книгу. 

– Про тебе, і для тебе! – додав я.

– Ну все-е! Зараз буду плакати! 

– Але, чесно, ти була мені так потрібна. Хотів знову побачитись.

– Знаю-ю…

– Ти така гарна.

Вікторія нічого не відповіла на мій комплімент. Її щічки мило почервоніли, а на очах заблищали сльози. Вона підвелась з місця, пересунула стілець до мене й сіла поруч. Обійняла…

–Тепер я буду з тобою! – сказала дівчина, обіймаючи мене найніжнішими руками.