Христина Лі Герман - Берег тисячі дзеркал, Христина Лі Герман

Віра: Я зустріла його в найстрашніший момент життя. Я вважала його гріхом, спокусою, спробою замінити те, що втратила. Я не вірила ні йому, ні собі, ні своїй долі. Щоб залишитися з ним, довелося подорослішати двічі. Подорослішати і відпустити перше кохання, щоб стати щасливою. Сан: Я побачив її крізь вікна за тисячі кілометрів від рідного дому. Спершу я закохався в ману, потім в жінку, а потім у власну тугу. Вона була руйнівна, вона точила зсередини, але вона того варта. <a class="btn btn-purp btn-block" href="https://booknet.ua/book/pokinutii-rai-b411122" rel="nofollow" target="_blank">ДРУГА КНИГА ЦИКЛУ</a> Книги можна читати самостійно. Авторові дуже потрібна ваша підтримка. Приємного читання.

Пролог. Віра

  

   "... коли ти когось любиш, тобі іноді доводиться не любити інших". ©Косюн Такамі. Королівська битва

    Осінь 2019 року.

    На столі вібрує стільниковий, викликаючи переляк. Розплющивши очі, здригаюся, як від удару в спину. Негайно піднімаюся, схопивши телефон з таким тремтінням, що він трохи не вислизає з рук.

    - Так, Євгене Володимировичу?! Так! Я вас слухаю!

    - Пробач, Віра.

    Всього два слова звучать у відповідь. Нікчемних два слова, як спроба вибачитися за те, у чому не винен. Він зробив все, що міг. Зробив неможливе - те, в що й не вірилося. Проте ж, повернути його не зумів. Ніхто не зможе. Схопившись за край підвіконня, стискаю його з такою силою, щоб відчути біль. Справжній біль, фізичний. Щоб прийти до тями.

    - Терапія не дала результатів. Ми привезли Олексія назад в реабілітаційний центр. Можеш приїхати до нього, якщо хочеш. Але надії більше немає, Віро. Пробач, що не виправдав ваших з батьком очікувань. Я зробив все, що міг, але мозкову активність повернути повністю не вийде. Він перестав реагувати на лікування.

    Слова лікаря звучать в голові, як шум. З диким писком, він тріщить і заважає думати. Не можна повернути, значить? Тоді що ж мені робити? Це остання надія. Це була остання надія.

    - А в Ізраїлі? - швидко запитую плутаним голосом, ніби істеричка, хапаюся за усі варіанти, які з'являються в думках, як спалахи. - В США? Хоч десь його повинні підняти на ноги?! Він дихає, він пам'ятає мене! Він майже вимовив моє ім'я!!

    Заричавши крізь сльози від безсилля, відчуваю, як обертаюся на палаючий факел. Хочу почути, що надія є! Хочу, щоб лікар визнав, що він помиляється! Що є не просто надія, а справжній шанс! Але цього не відбувається...

    Євген Володимирович мовчить, ймовірно, намагаючись не провокувати мою істерику. Він чекає, коли я замовкаю, і лише тоді продовжує:

    - Це нічого не дасть, Віро. Ти і сама розумієш. Ми провели два десятки операцій. Фактично склали йому усі кістки, вивели з коми, але він не в змозі встати на ноги, Віро. Олексій повністю паралізований, не може говорити, а частина спогадів стирається циклічно відразу після того, як він прокидається уранці. Бачить бог, я зробив все що міг, і щастя, що він взагалі вийшов із коми. Але... це усе, що може медицина на даний момент. Куди б ти його не повезла. Які б гроші не заплатила. Це не допоможе ніяк. Він рік пробув в комі, а другий у фактично вегетативному стані. Ти повинна зрозуміти і... відпустити його, Віро. Це вже не твій чоловік.

    Поки лікар говорить, я обертаюся натягнутою струною. Відчуваю тільки, як по щоці стікає сльоза. За нею, друга. Вона так пече, ніби на шкірі живий поріз. Так, мені б спливти кров'ю по краплі. Навіщо, тоді усе це? У чому сенс? Чому ми одружилися, а я полюбила його? Чому саме я? І за що це йому? Пальці повільно розтискають і відпускають підвіконня. За вікном зовсім не злива, не гуркотять блискавки, не руйнується реальність. Вона тріщить по швах навкруги. Усередині згортається, як воронка, а зовні обриває тіло, як полотно картини. Шматок за шматком, від мене відпадають частини. Шматок за шматком... Я почуваю себе папером, який рвуть в клапті, як реальність. Але ж за вікном вона ціла! Тоді чому? Чому там, внизу, на дитячому майданчику грає сім'я? Чому їм можна, а нам не можна? Чому їх реальність ціла, а моя - ні?

    - Спасибі, Євгене Володимировичу, - тихо відповідаю.

    Лікар щось швидко говорить, але стільниковий в руці вже опущений вниз, а я дивлюся крізь вікна на цілісну реальність. Там світить сонце, гуляють люди. Вони живуть повним життям, ходять на нудну роботу, і повертаються додому цілими і неушкодженими. Хочу повернути час назад. Можна його повернути в той день, коли він поїхав на прокляті збори?! Я просила його, немов відчувала, а він все одно пішов.

    Небо не відпускає. Воно безжально забирає найдорожче. Без жалю позбавляє усього, якщо ти смієш суперечити йому. Смієш красти те, що небеса вибрали собі, егоїстично вважаючи, що воно стало твоїм. Так сталося і зі мною. Небо забрало у мене все! Воно, спершу, дало крила Олексію, а коли він посмів від них відмовитися, не просто зламало їх. Небо вбило його, покаравши назавжди!

    Кидаю стільниковий на ліжко, яке пам'ятає мого чоловіка живим. На ньому заправлені ті ж простирадла, але ось вже два роки, вони холодні, як саван в могилі. Моїй могилі. У ній я, як в склепі, жила весь цей час з надією знову ожити. Чи зможу я змиритися з реальністю? Не знаю, не уявляю, і не розумію, як бути далі. Немає нічого навкруги. Все зникло, посіріло, вицвіло, як старе полотно картини.

    Входжу до ванної кімнати, а зупинившись біля дзеркала, відкриваю шафку. У ній лежать незайманими його речі: бритва, піна для гоління, якийсь безглуздий лосьйон. Погляд зупиняють ножиці. Вони блищать у світлі ламп і ваблять. Повільно обхоплюю холодний метал пальцями, і дістаю їх. Пам'ятаю, я стригла місяць тому Олексія саме ними. Навіщо забрала додому? Напевно, для того, щоб вчинити зі своїм волоссям так само.

    Переводжу погляд на відображення в дзеркалі, плавно проводжу рукою уздовж густих пасм русого кольору. Волосся на дотик пухнасте і приємне. Воно занадто довге і занадто красиве. Немає більше того, для кого йому бути таким гарним. Немає більше сенсу тій красі. Навіщо?

    Різким рухом сталь змикається навколо першого пасма, а пальці безжально стискаються. Зціплюю зуби, щоб стримати сльози, але вони все одно течуть. Прокляті, даремні струмки, не зможуть повернути нічого! Їм не підняти його на ноги! Як і ця краса не змусить його знову доторкнутися до мене!

    Я зробила все для нього. Жила в палатах, переїжджала з однієї лікарні в іншу, але мабуть даремно. Злість від розуміння, що нічого не можу зробити, накриває пекучою хвилею. Рука стискає сталь міцніше, на підлогу падають нові густі пасма, а я зупиняюся. Завмираю, задоволено дивлячись на своє відображення. Коротке каре, виявляється, мені теж личить. Що ж понівичити ще? Що зробити, щоб біль, який усередині, вирвався, нарешті, назовні? Не знаю, тому і опускаю руку з ножицями.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍