Олександр Степанович Дерманський - Танок чугайстра

— Що ж це я вас тримаю на порозі, так би мовити. Я ж тут курінь собі поставила, — продовжувала дівчина, пропускаючи нас наперед себе. — Ходімо, ходімо покажу Ідіть цією стежечкою ось, а я за вами. Гайда…

— Ура, я ще ніколи не бачив куреня! — радо викрикнув Васько.

— А я колись із татком жив у курені, — похвалився Іванко. — Коли ми в полонині овець пасли. Там так класно: ватрою пахне і комарів можна набити цілу купу. Знаєте, які в полонині дебелі комарі трапляються — справжні тобі горобці…

Хлопці так раділи, що я подумала: вони зовсім не помічають, яка ця Олеся дивакувата.

Ми йшли стежкою: я, Іванко й Васько попереду, а наша нова знайома — позаду. Ліс довкруж усе густішав, темнішав і насуплювався. Смереки тримали над нами свої важкі лапи, поодинокі буки стояли непорушно, ніби заступаючи дорогу назад.

Щодалі мені робилося тривожніше на душі, і я все частіше озиралась на Олесю.

— Ще далеко?

— Ходіть, ходіть, — відповідала вона посміхаючись, — ще трішечки.

А ліс усе згущався й темнішав. Стежки в нас під ногами вже давно не було. Ми прошкували заростями колючої ожини. Деручке плетиво боляче дряпало ноги, я вже стомилася і взагалі сумнівалася, чи варто іти далі.

— Довго ще? — Я обернулась до Олесі, та її позад мене не було. Не було ніде. — Хлопці, стійте! — гукнула я.

— А де Олеся? — спитав Іванко.

— Не знаю. Я вже давно хотіла вас зупинити. Хіба ви не помітили, що вона якась дивакувата?

— Чого це? Вона така гарна.

— Ет ви, чоловіки! Побачили гарну дівчину — і втратили голови! Гаразд. Що робимо далі? — Я поклала торбинку на землю й сіла на повалену вітром смереку.

— Вона що, спеціально нас сюди завела? — не міг повірити Іванко.

Ми стояли зусібіч оточені понурими столітніми деревами, поміж яких плелася ожина, росли папороть, мох і ще якісь трави. Ми стали сперечатися, куди йти. Я казала, що ліворуч, Іванко твердив — праворуч, а Васько просто всівся на землю й почав комизитися, що тепер узагалі нікуди не піде, бо страшно.

Ніхто не знав, як вийти з лісу. Ми можемо блукати цілий день, а тоді… Матінко! Тоді в чагарі прокрадеться ніч, а вночі у лісі стільки страхів і небезпек! Тут же навіть ведмеді водяться, не кажучи вже про кровожерних нявок та іншу бридку нечисть…

— Ой-ой-ой, — захникав Васько. — Де ж це вона поділася?

— Ану, цить! — підняв палець догори Іванко. — Олеся просто пожартувала. Чуєте, вона повертається.

5

Збоку почулися кроки. Хтось здорово чхнув. За мить смерекові гілки відхилилися й перед нами постав дебелий, навіть трохи тілистий і череватий, з голови до п’ят покритий густою рудуватою вовною, чоловік. Лише на голові він мав біле як сніг волосся. Він би міг здатися страшним, якби не великі, лагідні й ніби трохи сумовиті очі. І, звісно, якби так смішно не чхав. Ну чи злякалися б ви когось, хто раз по раз чхає, кумедно затискаючи носа двома пальцями.

— Чу-чугайстр, — пролепетав Васько.

— Утекла? — просто, ніби давній знайомий, спитав чугайстр.

— Хто? — спромігся озватися Іванко.

— Ня-ня-а-апчхи-и! Нявка, щоб вона так сто років чхала.

— Я… яка нявка? — не міг уторопати Іванко.

— Тота, що вас сюди завела.

— Ми з Олесею прийшли, — відповіла я.

— Вона дівчина, а не нявка, — додав Іванко.

Чугайстр понюхав повітря.

— Тут смердить нявкою, — сказав він, скривившись. — А-апчхи-и! Правда.

— То, мабуть, нявки вкрали Олесю! — випалив Іванко.

— Розберемося, — мовив чугайстр. — А в торбі що?

— Вареники. — Я підняла торбину з землі.

— Не може бути! — звеселів чугайстр. — А з чим?

— З капустою. Пригощайся.

Лісовик вихопив з моїх рук торбину і заходився їсти. Ковтав вареники з небаченим апетитом і незчувся, як з’їв усе до крихти.

— Більш нема? — спитав чугайстр, утираючи волохатою рукою масні губи.

— Нема, — відповіла я.

— То, може, потанцюємо?

— Ну… — Мені не дуже-то хотілося танцювати, але я згадала бабусині слова, що чугайстрові не можна відмовляти, коли він запрошує до танку.

— А давай я з тобою потанцюю, — зголосився Васько.

— Ба, такий малий, — скривився чугайстр. — А ти годен?

— Зараз побачиш, — впевнено кинув мій братик і взявся в боки.

Чугайстр теж узявся в боки і, дрібно притупцьовуючи, пішов кружка.

— От якби ще хто заграв! — розходившись, кинув він.

Іванко видобув з-за пазухи сопілку, яку він дуже любив і з якою майже ніколи не розлучався. Він приклав сопілку до вуст і врізав Русланині «Дикі танці».

На губах чугайстра заграла вдоволена усмішка, він чимраз швидше викидав колінця, підкоряючись сопілковій магії, проте ніяк не встигав за Васьком. Малий такт у такт вибивав мелодію своїми черевичками, час від часу плескав у долоні й навіть високо підстрибував.

Лісовик кружляв навколо порожньої торбинки з-під вареників, розмахував руками, присідав і щось стиха примовляв чи наспівував.

Іванко зайшов на третє коло мелодії, а вперті танцюристи все вигодували один поперед одним. Чугайстр уже важко хекав і зрештою, тяжко й часто відсапуючи, промовив:

— Ади… во… воробець який… дрібонький… а що… що витинає!.. Ади!..

А Васько наче й не танцював зовсім — знай перебирає ногами та чугайстра під’юджує:

— А що, захекався?!

— Ба, за-захекався, — ледве видихнув лісовик, зупинився й важко осів на ожиновий килим. — Ху-у-ух! Я в світі так не танцював і не бачив, щоби хто ліпше за тебе танцював. Ох, воробець малий, я й ногою не годен тепер поворухнути… Угоцав-таки Петра, вишкварок малий!.. У мені всі вареники втрамбувалися. У вас точно більше немає?

— Нема, — усміхнулась я.

— Мушу йти. — Тяжко зітхнувши, чугайстр підвівся. — Треба нявку вполювати.

— То чугайстри таки нявками вечеряють? — з цікавістю спитав Васько.

— Знаєш, воробче, — стиха промовив чугайстр, нахилившись до мого братика, — нікому б не признався, а тобі скажу. Я не стравуюся нявками. По-перше, вегетаріанський харч корисніший, а по-друге, роздирати й поїдати лісовичок, хай вони навіть лихі-лихі, — дуженько непедагогічно.

— А навіщо ж тоді їх полювати, коли ти їх не їси? — знизав плечима Іванко.

Та лісовик знову смачно чхнув.

— Тихо! — раптом прошепотів чугайстр. — Ану, присядьте-но попід цими кущами. Не ворушіться — і зараз щось побачите.

— А що таке? — також пошепки спитала я.

— Ня… нявка йде сюди, — ледве тамуючи чергове «апчхи», самими губами проказав він.

Тут-таки з-за дерев випливла довгокоса нявка. Вона на мить спинилася навпроти куща, за яким усі ми сиділи, принюхалася, роззирнулась і поволі рушила далі в якихось