Олександр Степанович Дерманський - Танок чугайстра

Танок чугайстра

1

Ви тільки скажіть, як можна пережити таке паскудство?! Вже другий день із самісінького рання за вікном негода й хвища. Звісно, замість того щоби гасати звивистими плаями чи запускати човники в потічку, ми з Васьком мусимо стирчати в хаті й слухати, як за вікнами ліниво розхитуються і невдоволено шумлять лапатими вітами височенькі смереки.

Не менше за нас страждає наша бабуся. Ні, вона не збиралася йти з нами на гульки, просто була б не проти, якби ми вже трохи злізли з її шиї. За ці дні ми геть-чисто замучили стареньку.

— Бабуню, бабуню, — вкотре просимо ми, — а розкажіть нам про чугайстра!

— Та я ж тільки вчора розповідала, — усміхається бабуся Марія, поправляючи на голові хустину.

— Ну розкажі-і-іть, — канючить Васько.

— Ну будь ла-аска-а-а-а, — підпрягаюсь і я…

Ми знаємо: бабуся ніколи не відмовить, коли ми отак удвох напосядемо. І якби в наші голови навіть і закралася хоч дрібка сумнівів, їх тут-таки розвіяла б ота сонячна бабусина усмішка, що так часто огортає дивовижним м’яким теплом. І не дивно, адже бабуся нас страшенно любить і дуже сумує за нами, бо навідуємося до неї в гості, у чарівне карпатське село, лише двічі на рік — під час літніх канікул і взимку, на Різдво.

Бабуся називає мене квіточкою. Це з великої любові. А ще — через те, що в мене ім’я квіткове, — Лілія. Хоча так я тільки контрольні роботи у школі підписую, бо «Лілія» звучить якось дуже по-дорослому. А я ще тільки трішечки доросла, мені лише одинадцять років чотири з половиною місяці й три дні. Насправді ж усі мене звуть Ліля, або найчастіше Лілька. А Василька Васьком кличуть. Це для зручності так, щоби швидше було. Бо він і сам у нас такий швидкий і вертлявий, наче отой вітер, що за вікном теперки розшумівся.

— Гаразд, умовили бабу, — випромінює чергову порцію сонечка бабуся, гладячи нас із братиком по голівках, — розкажу вам про чугайстра…

— І про нявок, і про нявок! — радіє Васько.

— Аякже, який же чугайстр без нявок? Без нявок чугайстр пропаде з голоду.

— Невже він їх насправді їсть? — не віриться мені.

— Хто зна, пташечко, — відповідає бабуся, — одначе всяка звірина чи людина мусить щось-то їсти, аякже.

— А що, бабусю, чугайстр — це людина? Чи звір?

— Важко сказати, — замислюється бабуся. — З одного боку — звір, бо в лісі сидить самотиною, волохатий, наче вівця. А з іншого — нібито й на чоловіка схожий: на двох ногах ходить, танцювати страх як любить… Та й узагалі, подейкують, що чугайстри — то люди, яких із лютої злості хтось прокляв. Тепер і блукають вони хащами. Отаке…

— Бабуню, бабуню, а чугайстр великий? — спитав Васько.

— Різні бувають.

— А більший за… за слона?

— Мабуть, що більший. Щоправда, слона я, діти, не бачила.

— А чугайстра що, бачили!? — аж підскочили ми.

— Та де бачила — що люди кажуть, те і я вам.

— Бабуню, бабуню, а хто сильніший: слон чи чугайстр? — не вгавав Васько, який саме побував у зоопарку й уже два тижні все порівнює зі слоном і вимірює тільки слонами. Він навіть якось визначив, що таткова «Таврія» має пів слонячої сили.

— Це дурне запитання, — перервала я. — Хай краще бабуся розкаже, де чугайстра можна знайти.

— Цього ніхто не знає, — відповіла бабуся. — Людина з власної волі рідко коли знайде чи побачить чугайстра. Він сам з’являється перед тим, кому загрожує небезпека в лісі. Чугайстр боронить людей від нявок.

— А нявки страшні? — знову перериває бабусю мій братик.

— Ой страшні! — сплескує в долоні бабуся. — Ззаду. А спереду гарні…

— А вони подужають слона?

— Знову ти зі своїм слоном пхаєшся! — серджусь я. — Зачекай ти з ним.

— Так от, — продовжує бабуся Марія. — Звабить нявка людину, заведе в нетрі — коли це чугайстр уже тут як тут. Злапає нявку та й роздере, а потім на ватрі запече.

— Фе, як бридко, — скривилась я, уявивши злу, запечену на вогнищі нявку — чорну, з обсмаленим волоссям і виряченими очима.

— А можна спитати, бабуню? — сказав Васько.

— Знову про слона? — заяскріла усмішкою бабуся.

— Ні, не про слона, — запевнив Васько.

— Тоді питай.

— А він її солить?

— Кого?

— Ту нявку.

— Не знаю, — засміялася бабуся. — Чудо ти моє маленьке!.. Вже як спитає, то спитає..

— Мабуть, солить, — замислено проказав малий, — чи приправою притрушує, бо інакше вона зовсім не смачна.

— А людей він хоч не їсть? — питаюсь я.

— Людей не їсть, квіточко, тільки до танку просить, та буває так кого затанцює, що той і ногою не годен поворухнути.

— Мене б не затанцював! — гордо кидає Васько. — Мене навіть слон не затанцює.

Він дуже впевнено це каже, бо вже два роки займається степом. Степ — це танець такий, у якому черевиками зі спеціальними металевими підківками різні ритми вистукують. Васько вже добряче ногами перебирає, восени навіть на першості України зі степу змагатися буде. Тому я вірю, що мого семилітнього братика Васька ніякий чугайстр і навіть ніякий слон не затанцює. Чи слон усе-таки зможе? Та ні, де там йому…

2

Наступного дня погода врешті втихомирилась і світило сонечко. Ми ще й не доснідали, а Іванко вже нетерпляче чекав нас під вікном. У хату, як тільки бабуся не запрошувала, зайти стидався.

— Нарешті! Скільки ви можете їсти?! — вигукнув він, коли ми вийшли надвір.

Іванко — сусідський хлопчик, йому дванадцять років, і він, так само, як і я, закінчив шостий клас. Іванко — відчайдух і халамидник. Рідко коли минає хоч день, щоби він чого-небудь не утнув: то посіче лозиною кабачкове листя на чиємусь городі, то закидає яйцями сусідську хату, то потолочить городину чи наробить лабіринтів у кукурудзі, граючись у щезника, а то й узагалі гайне в ліс на цілий день. І, коли вже в сутінках родичі б’ють на сполох, що пропала дитина, Іванко, наче так і треба, з’являється з веретою грибів чи купою ожини, назбираної в зав’язані вузлами рукави своєї сорочки. І чому дорослі не розуміють, що це ж так цікаво і весело?!

Це для дорослих Іванко — халамидник і розбишака, а для мене — найкращий у селі друг. Він мене навіть