Олександр Степанович Дерманський - Танок чугайстра

— Лілько, виходь борзо, справа є! — гукнув свистун, коли я визирнула у вікно.

Мій рудявий друг стояв надворі й широко всміхався, дивлячись прямо на мене з-під долоні, приставленої до чола.

Я вибігла з хати. За мною вибіг недовихований Васько з голкою в руці.

— Ти чого це? — насторожився Іванко і про всяк випадок відступив до хвіртки. — Чого толокою вимахуєш? Я ж тобі нічого такого не зробив!

— Це він штани зашиває, — заспокоїла я. — Ти чого вибіг? Ану, швиденько йди дошивай штани, бо зараз же мамі розкажу.

— Ага, — захникав Васько, — ви знову щось без мене задумаєте…

— Рахую до трьох, — пригрозила я. — Р-ра-аз!.. два-а-а!.. два з полови-иною-ю… два з ковбаси-и-иною… два із цегли-иною… два з волоси-иною!.. волосина перерива-а-ається-а… і три по-чи…

— Та йду, йду, — здався малий, але в боргу все одно не лишився: — Хай тільки без мене кудись підете, я мамі теж розкажу, що ви грушки в чарівника трусили.

— Ах ти ж юда! — Я майже закипаю від такого зухвальства. — Ти ж сам… за пазуху… Ти ж найвище заліз!..

— Ага, а я скажу, що то ви мене примусили з вами йти і що це ви мені штани розірвали, і на грушу підсаджували, і…

Тут я вже не витримала й кинулась до Васька. Та малий хитрун був прудкіший і гулькнув у хату.

— Коротше, — як завжди змовницьки повідомив Іванко, — зранку дідуньо до Стефана ходив у дурня перекинутись. А той знаєш, що сказав? Що його внука Олеся вчора до тітки в Яремчу поїхала.

— То й що? — зітнула плечима.

— Ти що, нічого не розумієш?! Таж ми її вчора ввечері бачили: нікуди вона не поїхала, а в ліс утекла.

— Точно, — згадала я. — І не просто втекла, а казала не шукати її.

— Отож, тут щось не те: просто так посеред ночі в ліс від діда не втікають.

— І про зілля вона якесь торочила…

— Еге ж. Щось тут не те. Отож я й вирішив: ми мусимо вивідати, що тут і до чого. Може, та Олеся в лісі голодна сидить. А повернутися гордість не дозволяє.

— То давай візьмемо якихось харчів і спробуємо відшукати її, — загорілась я.

— А я про що кажу. Певно, сидить десь там під буком, рюмсає, налякана, та соплі рукавом утирає. Всі ви, дівчиська, такі: спочатку робите, а тоді вже думаєте та нюні розпускаєте.

— Ну, годі тобі вже, — одрубала я, вдаючи, що мене не стосуються його наклепи на дівчат. — Я зганяю до хати: у нас на сніданок вареники були, візьму трохи — і гайда в ліс.

— Та Васькові нічого не кажи, — застеріг Іванко, — бо знову вчепиться за нами й дров наламає. Знаєш, що іще мольфар дідуньові сказав? Що вночі якісь падлюки йому грушу обнесли…

* * *

Ішли лісом, роззираючись і зрідка несміливо гукаючи Олесю. Дівчини ніде не було видно, а ми все заглиблювались у хащі.

— Ми тут не заблукаємо часом? — ніби між іншим спитала я, вдаючи, що питаю не тому, що страшно, а щоб не так нудно було йти відлюдним лісом.

— Спокійно, — мовив Іванко, — яв цьому лісі виріс і знаю його як свої п’ять пальців. Не гірше від усяких там нявок. Я ж тут щодня граюся.

— Ой, а тут є нявки? — спитала я знову ніби між іншим. Цього разу в мене не зовсім переконливо вийшло вдати байдужість.

Сама лише думка про злих лісових духів у подобі зеленокосих красунь з діркою в спині, крізь яку видно всі нутрощі, пройняла мене до дрижаків. Я стала пильніше вдивлятися, чи не вийде з-за якоїсь смереки підступна нявка, щоб напустити на нас свої чари й завести в якісь непролазні нетрі або скинути зі скелі в жахітне прірвище.

— Може, і є, — тихіше, ніж звичайно, відповів Іванко й озирнувся по боках. — Та я їх не боюся.

За кущами тріснула суха гілка.

— Ой, Іванку! — моє серце забилося в грудях, наче риба об лід. — Це нявка!

У чагарях щось завовтузилось, і тепер уже чітко було чутно кроки. Я схопила Іванка за руку.

— Я боюся!

— Спокійно, — зовсім не спокійно промовив Іванко. — Скажу: «Ходу!» — біжи за мною щодуху.

Кущі затріщали й захиталися, а за ними хтось сопів і ніби схлипував. Ми заклякли на місці й не сміли поворухнутися…

4

— А, то це ти, малий задрипанцю!.. Слава Богу! — Я не знала, радіти чи сердитися, сварити чи жаліти наляканого Васька, що за мить виліз із хащів. — Де ти тут узявся!? Ти що, шпигував за нами? Я ж наказала тобі сидіти вдома!

— Ага, сама сиди вдома, — відповів братик, шморгаючи носом. — Я теж хочу Олесю шукати.

— А звідки ти про неї знаєш? — спитав Іванко.

— Ви ж самі тут її гукали.

— А-а. Ти її часом не бачив?

— Не бачив. А хто вона така?

— Дідова Стефанова онука. Що ми її вчора ввечері, на груші сидячи, бачили.

— То он же ж вона! — Васько показував пальцем нам за спини.

Ми обернулись і побачили струнку вродливу дівчину з довгими, до пояса, косами. Лагідно всміхаючись, вона прямувала до нас.

— А що це ви тут робите, малюки? — здивовано спитала Олеся.

— Які це ми малюки? — знітився Іванко.

— Ой, перепрошую, — виправилася дівчина. — Я хотіла сказати, що ви ще не зовсім дорослі, щоби самим гуляти лісом.

— А ми й не гуляємо, між іншим, — обізвалась я. — Ми тут у справі.

— І яка ж у вас справа, коли не секрет?

— Ми тобі їсти принесли, ось яка. — Я потеліпала в повітрі торбинкою з варениками.

— Мені?! їсти?! — здивовано і якось неприродно всміхаючись, вимовила Олеся. — А хто вас надоумив?

— Ми самі. Ніхто нас не надував… не на… надумлював, — пробурчав Васько. — Скажи, Лілько.

Я мовчала.

— Ну, — бачачи, що я не знаю, чим на те відповісти, і мене треба виручати, втрутився Іванко, — ми випадково дізналися, що ти пішла з дому…

— І подумали, що, мабуть, ти тут захочеш їсти, — додала я.

— Щоб не охлянути, — докинув Васько.

— Які ви милі, — зачудовано мовила дівчина. — Щоб не охлянути, мені треба інша їжа. — Олеся криво посміхнулася. — Та все одно дякую за турботу. Можете не хвилюватися за мене: я облаштувалася, не пропаду.

Дівчина на мить перемінилася на лиці: її очі спалахнули звірячими вогниками, а губи скривилися в ледь помітному хижому оскалі. Однак це тривало так недовго,