Валерій СЛОБОДА - Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА

Ярон йшов так швидко, що Вересці доводилося підбігцем наздоганяти його, щоб іти поруч.

Вона не могла зрозуміти, чому він так поспішав? Що так його гнало до селища: зимовий холод, чи

страх перед «Галявиною блукань»? Так у селищі називали територію Максимового хутора, бо

траплялися випадки, що селищани, котрі заходили сюди, блукали і не могли знайти дорогу назад. І

тільки завдяки щасливому випадку, коли вони зустрічали на хуторі Вереску, вони поверталися

разом з нею до селища. А ось вона ніколи там не блукала, і завжди без будь-яких пригод

поверталася додому. Деякі односельці раділи, що на неї не діють чари галявини, правда,

знаходилися й такі, які заздрили і говорили, що вона пов’язана зі злими духами, ходить туди, щоб

спілкуватися з ними.

– Хто цей чоловік, і звідки він? – різко запитав Ярон, як тільки вони покинули межу

галявини і вийшли на стежку до селища.

– Я насправді не знаю. Він сказав, що прийшов сюди з іншого якогось паралельного світу.

Що це за світ і де цей паралельний світ, я не знаю і не розумію.

– То, може, в нього не все гаразд з головою, якщо він про якісь там світи говорить?

– Та ні, з головою в нього, здається, навпаки.

– Що навпаки?

– Розумна вона в нього. Він мені дещо розповідав і деякі речі неможливо придумати хворою

головою.

– І які ж це речі? – з легкою іронією запитав Ярон.

– Ну, наприклад, такі як весілля, шлюб, сім’я, чи технічний прогрес, гроші, літаки, якісь

ракети…

– А це що таке? – перервав її Ярон.

– Ось і я кажу, що хвора людина такого не вигадає, бо її уявний світ міцно прив’язаний до

реального. І що б вона не говорила чи робила, це все взято з того середовища і суспільства, в

якому вона знаходиться. А такі слова ти хоча би раз чув за своє життя? Ні. І я жодного разу не

чула. Тому я йому і вірю.

Вереска стисло розповіла Ярону все, що їй розповідав про свій світ Максим. Він зупинився і

на деякий час задумався, а потім подивився прямо в вічі і запитав:

– А звідки тоді він знає нашу богиню Дару?

– Не знаю… – задумливо відповіла Вереска.

Ще трохи погомонівши в темряві, Ярон з Верескою порозходилися по своїх домівках, кожен

зі своєю думкою про цього, бозна звідки, Максима.

       Вереска, зайшовши до своєї хатинки, не стала запалювати свічку. Вона поволі роздяглася і

лягла на ліжко. В хаті було тепло і затишно. Камін з роззявленим, повним ротом жару шкірився

посеред хати. Вересці не спалося. Вона дивилася на мерехтіння жаринок і думала про Максима,

про розмови з ним, про статуетки, які він вирізьблював. А ще її дуже вразило, як він малював на

бересті дивні речі, коментуючи, що це і як воно працює. Звісно, вона майже нічого не розуміла,

але їй було дуже цікаво. Вереска спробувала уявити Максимів світ і ті речі біля нього. А ще вона

спробувала уявити оті їхні весілля, сім’ї. “Як це так, – дивувалася жінка, – жити в одній хаті з

чоловіком, дітьми, яких народжуєш?» 

       У них в житті, все було не так, як розповідав Максим про своє. Ні шлюбів, ні сімей не було.

Для продовження свого виду жінки на свято «Пробудження Дари» в ритуальному танці та

своєрідних обрядах обирали партнера, з яким, усамітнившись, зачинали дитину. Після народження

дитина знаходилася з матір’ю до тих пір, поки потребувала материнського молока. Це приблизно

три, чотири весни. Потім дитину забирали від матері в спеціальні заклади для дівчаток та

хлопчиків, де вони вже формувалися, як майбутні майстри та ремісники. Ті діти, які не могли

освоїти ніякого ремесла, ішли в сферу обслуги, або навчалися військовому ремеслу. Інших

навчальних закладів на кшталт шкіл, училищ чи інститутів у цьому світі не існувало. І цей

порядок життя також дивував Максима.

       Ярон, як і обіцяв, у супроводі Верески під вечір прийшов до Максима. Статуетка була вже

вирізьблена і гідно займала своє місце на полиці серед інших статуеток. Ярон ковзнув поглядом по

ряду статуеток і спинився на тій, за якою прийшов. Його очі блиснули радісним вогником і він

потягнувся рукою до неї, але відразу й прийняв її. Він не дозволив собі без дозволу господаря

взяти статуетку. Максим вмить відреагував на його нерішучість, взяв з полиці статуетку і подав

Ярону.

– Тримай, я ж обіцяв, – доброзичливо посміхаючись, промовив він.

– Що ти хочеш взамін? – запитав Ярон.

– Нічого, просто так… дарую, – не зовсім твердо промовив Максим, поглядаючи на ніж, що

висів на ремені в Ярона, вилискуючи своїм оздобленням і закликав звернути на нього увагу.

– У нас так не прийнято, я повинен за неї щось віддати, бо інакше ця річ не буде по праву

належати мені.

– Максиме, – втулилася в розмову Вереска, – в нашому світі грошей, так як у вас, не існує, і

ми тільки можемо обмінюватися речами. А прийняти, як дарунок, також не може, як він вже

сказав, статуетка не тільки не буде належати йому, а також не буде мати ніякої цінності, бо

коштовність вимірюється річчю, яку він віддасть за неї. Зрозумів?

– Зрозумів… – протягнув Максим і випалив, як з пістоля, – Ніж! Обміняю на твій ніж.

Ярон вхопився за ніж і аж побагровів від гніву. Такого повороту при обміні він не очікував.

Всі, хто його знав, знали, що цей ніж для нього значив і ніколи при обмінах не жадали його.

Максим зрозумів, що зажадав не ту річ, яку могли обміняти на його витвір і дав трохи «задньої».

– Не гарячкуй, мужик! Якщо цей ніж тля тебе такий важливий, то залиш його собі, а мені дай

щось інше. Я не проти і так її віддати, але ж ви кажете, що без обміну ніяк, то дай щось чого вона,

на твою думку, варта.

      Ярон задумався. Чи він думав над тим, що запропонував Максим, чи над чимсь своїм, але