Валерій СЛОБОДА - Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА

Розділ 2

       Максим прокинувся від дивної тиші. Так тихо приходить тільки вона — її величність Зима.

Навколо ніби все завмерло від страху, жодного шурхоту. Навіть вітер десь причаївся, очікуючи

зручного моменту, а можливо, і наказу від неї самої, щоб дошкулити тим, хто завчасно не

підготувався до її приходу. Зима вибере і залишить тільки сильніших, кмітливіших і спритніших,

які виживуть після двобою з нею. Тільки вони матимуть право на продовження свого роду. Тому і

затихає так ліс у годину її приходу, бо в кого ж виникне бажання вигукнути і привернути до себе

увагу цих холодних, безжалісних і вбивчих очей Зими? А вона мовчки йде лісом, вбиваючи

необачливих, і без будь-якого докору сумління покриває їх сліпучо-білим саваном.

      Короткі зимові дні пробігали швидко. День зазвичай забирала перевірка пасток на малу

дичину та зимову ловлю риби. А скільки ж того зимового дня? Не встигне сонце піднятися,

роздивитися, як вже й пора заходити на спочинок. Тож у довгі вечори Максим займав себе тим,

чим ніяк не міг себе зайняти в своєму світі — творчістю. Так, там завжди бракувало на це часу, бо

постійно треба було робити те, що приносило гроші, а не радувало душу. А тут ці гроші йому не

потрібні. Для чого вони тут? Ні меблів, ні побутової техніки чи дорогого вбрання тут не купиш.

По-перше, все це ні до чого тут, а по-друге, все це можна зробити самому.

      Максим, сидячи біля пічки, насолоджувався роботою над черговою статуеткою з дерева. В

землянці було тепло і затишно, бо над цим працював вогонь. Він радо витанцьовував у пічці та на

лучині, що слугувала ліхтарем, вихваляючись, загравав до господаря, мовляв: «Бачиш, який я

вправний! Завдяки мені тобі тепло, видно і є гаряча страва». «Бачу, бачу», – відповів подумки

Максим, працюючи різцем по дереву. Різець майстерно підрізав-відрізав стружку і вже можна 17

було розгледіти в цьому поліні жіночу постать, яка тримала на руках великий колос пшениці, мов

немовля.

       Раптом якийсь звук відірвав Максима від роботи. Він почув чиїсь кроки, які рипаючи по

снігу, наближалися до його землянки. Біля входу кроки зупинилися, хтось між собою загомонів.

Голос Верески Максим впізнав відразу, а другий, чоловічий голос, був незнайомий. Максим

насторожився. Холодком пробігся по жилах страх і серце забилося гучніше. «Хто це з нею!?» –

подумав Максим. «Що йому тут потрібно?» – пробував здогадатися він. Максим добре знав, що на

«Галявину блукань» (так вони називають його хутір) ніхто, крім Верески, не приходив.

Стукіт у двері перервав його здогадки:

– Максиме, до тебе можна? – задзвенів приємний голос Верески, – Але я не одна.

– А з ким? – насторожився Максим.

– Це Ярон, мій друг.

– Заходьте. Твої друзі – мої друзі, – промовив Максим, відчиняючи двері.

До землянки вслід за Верескою увійшов молодий світловолосий чоловік. На зріст він був на

десяток сантиметрів вищий за Максима. В очі кинулася й досить міцна його статура. Довге

пшеничного кольору волосся було підперезане вузькою темно-синьою стрічкою, яку прикрашав

уже знайомий йому орнамент з золотих зірочок. Одягнутий він був, якщо взяти до уваги, що

надворі зима, досить легко. Полотняні сорочка і штани, шкіряна коротка куртка та шкіряні чоботи

кольору сепії. Сорочку опоясував пасок, також зі шкіри, на якому висів у ножнах добротний ніж.

Судячи з оздоблення руків’я і ножен, його створив майстер високого класу. Вереска навпаки

вдяглася по-зимовому – в овечий кожушок і в бурки такого ж ґатунку.

       Максим аж прикипів поглядом до цього ножа. Він дуже любив і поважав гарні ножі. Вони

для нього були наче живі, зачаровані справжні воїни, які в будь-який момент можуть тебе

виручити з халепи. Ярон звернув увагу на погляд Максима і злегка кашлянув. Їхні погляди

пересіклися. Мов тим самим ножом полоснув Максима поглядом Ярон. Мабуть, цей ніж для нього

також був дорогим, бо це дуже чітко читалося в його майже синіх очах. Максим на мить

розгубився, але швидко опанував себе і, зажмуривши очі, хижо подивився на Ярона, не даючи

його погляду глибоко проникнути в душу. Бо там, десь глибоко в душі, ще тріпотів в своїй агонії

не подавлений страх. А не контрольований страх дуже чітко виказує себе розповсюдженням

феромонів, які помічає підсвідомість ворога і наказує йому перемогти тебе.

– Познайомтеся! – перервала двобій поглядів Вереска.

– Максим, – подав руку Максим.

– Мене звуть Ярон, – сухо відповів він, не подавши руки.

– Ну, що ж, дуже приємно, – трохи зніяковівши, опустив руку Максим.

– Максиме, я розповіла Ярону про статуетки, які ти вирізьблюєш, він захотів їх побачити.

– Будь ласка, я не перечу. Ось, нехай собі дивиться на здоров’я, – сказав він, вказуючи

кивком голови на полицю, де поміж череп’яними горщиками знайшли собі місце десятка зо два

різних дерев’яних статуеток.

       Ярон підійшов до полиці і став пильно вдивлятися в фігурки. Деякі з них він брав у руки,

підносив до лучини і детально роздивлявся. Перебравши, здається, майже всі роботи, він звернув

увагу на статуетку, що лежала на столі біля Максима. Взявши її до рук, змінився трохи на лиці. В

його очах спалахнув якийсь вогник. Ярон нахилився до Верески і щось прошепотів до неї на вухо.

Трохи пошептавшись, вона звернулася до Максима:

– Він запитує, чи може цю статуетку взяти з собою і що ти за неї попросиш взамін? 18

– Я не можу її зараз віддати, бо вона ще не дороблена. Завтра я її закінчу, хай приходить і

забирає.

Ярон знову зашепотів до Верески, вона кивнула і промовила:

– Він згоден, завтра ми прийдемо, – і вони заспішили від Максима…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍